Conroe, Wolfdale та Yorkfield

У 2006 році процесорна «перегонка гігагерців» між Intel і AMD була офіційно закінчена через безперспективність. Новими пріоритетами стали енергоефективність та багатоядерність. Стара архітектура NetBurst (Pentium 4, Pentium D) погано підходила цих завдань. Добре, що Intel паралельно вела розробку ноутбучних чіпів Pentium M і саме їх архітектура лягла в основу сімейства настільних процесорів під новою назвою Core 2 Duo.


Перше покоління процесорів Core 2 Duo отримало два ядра архітектури Conroe, 65-нанометровий техпроцес (у Pentium D був 90 нм) та енергоспоживання 65 Вт (було 130 Вт). При цьому завдяки більше продуманій архітектурі Core 2 Duo з частотою 1.8 – 2.9 ГГц не поступалися за продуктивністю Pentium D 2.8 – 3.7 ГГц. Сокет же материнських плат залишився тим найбільш LGA775, що дозволило всім охочим з легкістю проапгрейдить процесор, тим найбільш зробивши комп'ютер холодніше і тихіше.

Крім Core 2 Duo, на базі архітектури Conroe були випущені Pentium Dual Core з урізаним кешем і зниженою частотою оперативної пам'яті, одноядерні Celeron з рекордно малим на той час TDP 35 Вт і чотириядерні Core 2 Quad. Щоправда, це були не справжні чотириядерники, а об'єднані на одній підкладці два двоядерні чіпи.


Популярними ж Core 2 Quad стали лише через рік із переходом на 45-нм архітектуру Yorkfield, що дозволило суттєво підвищити частоту. У свою чергу 45-нм Core 2 Duo отримали назву Wolfdale та змогли перевалити за психологічну позначку 3 ГГц. А 45-нм Celeron отримали два ядра, що тоді вважалося небаченою розкішшю для бюджетних чипів.

Актуальні процесори Intel

Nehalem, Bloomfield та Lynnfield

Бал правили процесори Core 2 Duo та Quad недовго. Вже в 2008 році Intel представила абсолютно нове сімейство чіпів, що існує досі Core i7. Архітектура отримала назву Nehalem, а сімейство чіпів назвали іменем Bloomfield. Це були перші справжні чотириядерники Intel, причому з підтримкою технології Hyper-Threading, яка поділяє кожне фізичне ядро на два віртуальні потоки. І якщо за часів Pentium 4 продуктивність одного віртуального ядра дорівнювала приблизно 40 відсотків фізичного, то Core i7 вона зросла до 70 відсотків.


Отримали процесори Bloomfield новий сокет LGA1366 та вбудований триканальний контролер оперативної пам'яті. Контролер PCI-E, який відповідає за роботу відеокарт, залишився в чіпсеті «північному мосту».

Але висока вартість процесорів та материнських плат не дозволила платформі LGA1366 стати популярною. Більшість користувачів продовжували сидіти на старих-добрих Core 2 Duo та Quad. Тому Intel у терміновому порядку випустила спрощену платформу LGA1156 на тій же архітектурі Nehalem. Чотирьохядерні процесори без Hyper-Threading назвали Core i5 Lynnfield.

Кількість каналів оперативної пам'яті поменшало до двох, а контролер PCI-E перекочував у процесор, що дозволило раз і назавжди відмовитися від «північного мосту». Належать до сімейства Lynnfield та чіпи Core i7 з урізаною частотою та зменшеною кількістю каналів пам'яті.

Westmere, Clarkdale та Gulftown

Ще більше закріпили успіх платформи LGA1156 перші 32-нм процесори Westmere (інша назва - Clarkdale). Справжніми бестселерами стали дешеві двоповерхові чотирипотокові чіпи Core i3. Крім них, сімейство Clarkdale включало Core i5, Pentium та Celeron.

Ще одним важливим нововведенням Clarkdale стало перенесення на підкладку процесора інтегрованого графічного прискорювача, який раніше був частиною «північного мосту» або взагалі був відсутнім на материнській платі. На відмінність від процесорних ядер, графіка проводилася по 45-нм техпроцесу (нових 32-нм заводів для всього не вистачало).


Паралельно розвивалася і старша платформа LGA1366, яка остаточно змістила акцент на дорогі високопродуктивні системи. Наприклад, процесори Core i7 Gulftown на архітектурі Westmere отримали шість ядер та дванадцять потоків.

Sandy Bridge та Ivy Bridge

Рік 2011 став справжнісіньким «золотим століттям» Intel. Нові чіпи Sandy Bridge (нарешті назва архітектури та сімейства процесорів стала єдиною) або, як їх гордо називала сама Intel, Core 2nd Gen виявилися аж на третину потужнішими за Westmere. Такого великого приросту продуктивності за одне покоління у Intel до цього дня жодного разу не було. Головний конкурент - AMD - навпаки прогадав зі своєю архітектурою Bulldozer і наступні роки виконував роль наздоганяючого.

Графічний прискорювач став частиною безпосередньо кристала Sandy Bridge. Крім того, був доданий апаратний медіаенкодер Quick Sync, що відповідає за плавне відтворення та прискорений монтаж відео. Щоправда, процесорний сокет змінився на LGA1155 (загалом на один пін менше, а вже повна несумісність).

Також відбувся поділ процесорів на підсерії: K з розблокованим множником, T зі зниженим енергоспоживанням та P без вбудованої графіки. До того ж вийшла заміна старшому сокету LGA1366 - новий LGA2011, який згодом прожив довгі чотири роки аж до п'ятого покоління Intel Core Broadwell і підтримував процесори з десятьма ядрами та двадцятьма потоками.


Через рік Intel помпою представила чіпи Ivy Bridge на базі 22-нм 3D-транзисторів. Великого приросту продуктивності ніхто й не чекав (оскільки це «Тік»-покоління), але за зниженого енергоспоживання процесори вийшли навпаки гарячіше. Виною тому – відмова від припою на користь термопрокладки під кришкою процесора. Для рядового користувача ПК це не критично, але от затяті оверклокери залишилися незадоволені і до цього дня вперто сидять на Sandy Bridge.

Haswell, Devil's Canyon та Broadwell

Частково реабілітувалась Intel із виходом четвертого покоління процесорів Core під назвою Haswell. Нова архітектура виявилася на 15 відсотків швидше ніж Sandy Bridge та Ivy Bridge, та трохи менш гарячою. До того ж, чіпи Core i3 отримали повнофункціональну 20-модульну вбудовану відеокарту Intel HD Graphics, таку як у Core i5 та i7. Тоді як у попередніх поколінь Core i3 графіка була урізана за аналогією з Pentium та Celeron. Зате вкотре змінився сокет - LGA1150.


Тут позначилося уповільнення темпу освоєння нових техпроцесів і архітектур. Після Haswell вийшли трохи оновлені Haswell Refresh (інша назва Devil's Canyon), які відрізнялися лише підвищеною частотою. Мабуть, єдиним цікавим чіпом Haswell Refresh був Pentium G3258 Anniversary Edition, випущений на честь двадцятиріччя бренду Pentium. Він відрізнявся розблокованим множником і завдяки невисокому тепловиділенню (тільки два ядра без HT) навіть із простим боксовим кулером розганявся до 4.5 ГГц.


Через півроку пішов довгоочікуваний реліз 14-нм чіпів Broadwell, але він торкнувся лише ноутбуків. Для настільних ПК з сокетом LGA1150 вийшло лише два процесори Broadwell, причому обидва дорогі через потужну інтегровану графіку Intel Iris Pro (але все одно не рівня дискретних відеокарт).

Skylake, Kaby Lake та Coffee Lake

Повноцінно 14-нанометрові чіпи вийшли на ринок ПК лише у 2015 році та отримали назву Skylake. Низьке енергоспоживання та нагрівання (боксовим кулером можна ефективно охолоджувати навіть Core i7) остаточно закріпили перевагу над AMD (до виходу Ryzen залишався ще рік, у продажу були лише 125-ватні FX-8000). Відбувся перехід на сокет LGA1151 та оперативну пам'ять DDR4.

Чіпи Kaby Lake, що вийшли через рік, стали нічим іншим як «Skylake Refresh» з підвищеними частотами. Наприклад, Core i7-7700K міг розганятися до 5 ГГц, тоді як i7-6700K брав лише позначку 4.6 ГГц. Головним же хітом продажів став Pentium G4560 із двома ядрами та чотирма потоками, як у вдвічі дорожчого Core i3 (до речі, у ноутбуках Pentium з HT дебютували на два роки раніше). І навіть слабшу вбудовану графіку та відсутність AVX-інструкцій не можна зарахувати до суттєвих недоліків.

Нові процесори Coffee Lake

Нові процесори Coffee Lake хоч і побудовані на тій же архітектурі і техпроцесі, що і Skylake дворічної давності, але отримали збільшену кількість ядер. Наприклад, Core i3 тепер має чотири фізичні ядри (і більше не перетинається з Pentium), Core i5 став шестиядерним, а Core i7 - шестиядерним дванадцятипоточним. На зміну ж ветарнистому ентузіастському сокету LGA2011 прийшов LGA2066, що підтримує чіпи нового сімейства Core i9 з 18 ядрами та 36 потоками.