Телескопи: характеристики, типи, види

Конструкція характеризує загальний принцип пристрої оптичної системи телескопа.

— Лінзовий (рефрактори). Як випливає з назви, в подібних телескопах за побудову зображення відповідає система лінз. Головними їх перевагами є простота конструкції та використання, а також невибагливість до струсів, ударів і несприятливих погодних умов (що полегшує застосування поза приміщеннями, в т. ч. і в холодну пору року). З іншого боку, дана схема роботи вимагає застосування довгих тубусів, що відповідним чином позначається на габаритах конструкції, а діаметр об'єктивів (див. нижче) у рефракторів загалом помітно менше, ніж у рефлекторів. Крім того, лінзи схильні до різних викривлень, зокрема, хроматичних аберацій, що призводить до появи кольорових ореолів і знижує якість зображення. Втім, в сучасних телескопах часто використовуються різні конструктивні хитрощі, спрямовані на нейтралізацію цих спотворень. Рефрактори добре підходять для спостережень щодо близьких об'єктів на зразок Місяця чи планет, а також оглядових спостережень на відносно невеликому збільшенні. Крім того, цей варіант вважається оптимальним для початківців астрономів, у т. ч. дітей.

— Дзеркальний (рефлектори). У телескопах подібної конструкції роль об'єктива грає увігнуте дзеркало, яке і забезпечує основне збільшення зображення. Найпростіша і найбільш популяр...на рефлекторна схема — телескоп Ньютона — передбачає поєднання увігнутого основного дзеркала з додатковим плоским, яке відображає зображення в окуляр. Зустрічаються й інші варіації рефлекторів, але вони помітно складніше і дорожче, а тому аматорської астрономії поширення не отримали. У будь-якому разі телескопи даного типу, будучи простіше, дешевше і компактніше рефракторів, мають більш великі об'єктиви і менш схильні до спотворень, що дозволяє отримувати високоякісне зображення досить віддалених об'єктів. Їх головним недоліком є делікатність і складність у зверненні. Так, дзеркала чутливі до ударів і струсів, оптику потрібно час від часу юстировать, а перед початком спостереження необхідно дочекатися температурної рівноваги — інакше різниця температур повітря в тубусі і зовні призведе до втрати чіткості зображення (той самий ефект «марева», що можна бачити над нагрітим асфальтом в літній день). Також відзначимо, що більшість рефлекторів дають спотворення на краях зображення (т. зв. «кома»), що звужує фактичне поле зору і ускладнює їх застосування для астрофотографії. Втім, у багатьох моделях цей недолік виправлено, в інших можливе застосування коригувальних лінз та інших подібних аксесуарів, завдяки чому найпопулярнішим варіантом серед астрофотографов є все ж саме рефлектори.

— Дзеркально-лінзовий. Подібні телескопи, по суті, являють собою дзеркальні моделі (див. вище), сконструйовані за специфічними схемами і доповнені коригуючими лінзами для усунення різних спотворень. Завдяки цьому з'являється можливість ще більше покращити якість «картинки» у порівнянні з класичними рефракторами, зберігши в той самий час їхні основні переваги — насамперед, компактність і відносно невисоку вартість. Серед дзеркально-лінзових моделей також зустрічається кілька різних систем. Так, системи Шмідта-Касегрена компактні, недорогі і не так чутливі до дрібних струсів, як класичні рефлектори Ньютона; а системи Максутова (Максутова-Кассегрена для близьких об'єктів та Максутова-Ньютона для віддалених) трохи дорожче, але вважаються більш прогресивними.

Тип монтування, яким оснащений телескоп.

Монтування – це механічний вузол, за допомогою якого телескоп кріпиться до штатива або ( в окремих варіантах) встановлюється прямо на землю. Крім кріплення, цей вузол відповідає також за наведення оптики в певну точку неба. Найбільшою популярністю в наш час користуються азимутальні пристосування в різних варіаціях — AZ1, AZ2, AZ3, а також у вигляді так званого монтування Добсона. Екваторіальні механізми різних моделей (EQ1, EQ2, EQ3, EQ4, EQ5) помітно складніше і дорожче, зате і можливостей дають більше. Зустрічаються системи, що поєднують відразу обидва ці типи монтувань — так звані азимутально-екваторіальні. І, нарешті, окремі телескопи і взагалі постачаються без монтування. Ось більш докладний опис цих варіантів:

— Азимутальне. Повна назва – «альт-азимутальна». Традиційно має дві осі повороту телескопа – одну для наведення за висотою, другу за азимутом. Різні моделі таких монтувань розрізняються за додатковими можливостями управління:

• AZ1. Не мають системи точного руху....
• AZ2. Оснащені системою точного руху по вертикалі (навколо горизонтальної осі).
• AZ3. Оснащені системами точного руху по обох осях.

У будь-якому разі друга вісь (азимутальна) в таких системах завжди розташовується вертикально, незалежно від географічного положення телескопа; в цьому і полягає ключова відмінність від описаних нижче екваторіальних монтувань. В цілому азимутальні механізми досить прості і недорогі самі по собі, при цьому цілком зручні і практичні, завдяки чому саме даний варіант користується найбільшою популярністю в наш час. Крім того, вони ідеально підходять для спостережень за наземними об'єктами. Ключовим недоліком даного варіанту є слабка придатність до безперервного «супроводу» небесних тіл (що рухаються по небосхилу внаслідок обертання Землі). Якщо в правильно налаштованому екваторіальному механізмі для цього потрібно повертати телескоп всього по одній осі, то в азимутальному потрібно задіяти обидві осі, причому нерівномірно. Ситуацію можна вирішити за допомогою системи автостеження, але ця функція помітно впливає на ціну всього приладу. І навіть її наявність не гарантує, що телескоп підійде для астрофотографії на тривалих витримках — адже при такому використанні потрібно забезпечувати не тільки точний рух по кожній окремій осі, але ще поправку на поворот зображення в кадрі (що передбачається далеко не в кожній системі автостеження і ще більше збільшує ціну).

– Добсона. Специфічний різновид описаних вище азимутальних монтувань, що застосовується майже виключно в рефлекторах. Також передбачає дві осі обертання – горизонтальну і вертикальну. Ключовою особливістю монтування Добсона є те, що воно не розраховане на штатив і встановлюється прямо на землю або іншу рівну поверхню; для цього в конструкції передбачається широка масивна основа. Подібні системи відмінно підходять для телескопів Ньютона, у яких окуляр розташовується в передній частині: завдяки низькому розташуванню тубуса на монтуванні сам окуляр виявляється на досить зручній висоті. Також до переваг «добсонів» можна віднести простоту, невисоку вартість і водночас гарну надійність, що робить їх придатними навіть для великих та важких телескопів. З недоліків слід відзначити слабку сумісність з нерівними поверхнями, особливо твердими, на зразок суцільної скелі (тоді як штативи, що використовуються з іншими типами монтувань, цього недоліку позбавлені).

— Екваторіальне. Монтування цього типу дають змогу синхронізувати рух телескопа з рухом небесних тіл по небосхилу, що виникає через обертання Землі. Умовну вертикальну вісь, що відповідає за поворот телескопа з боку в бік, в таких механізмах називають віссю прямого сходження (R. A.), А горизонтальну (для наведення по умовній вертикалі) — віссю схилень (Dec.). Перед використанням екваторіальне монтування налаштовується так, щоб вісь прямого сходження була спрямована на «полюс світу», паралельно осі обертання Землі («осі світу»); конкретний нахил щодо вертикалі залежить від географічної широти місця спостережень. Такий формат роботи помітно ускладнює як конструкцію самої монтування, так і процедуру його встановлення. З іншого боку, екваторіальні системи ідеально підходять для тривалого «супроводу» астрономічних об'єктів: щоб компенсувати рух небесного тіла через обертання Землі і утримувати ціль в полі зору, досить обертати телескоп навколо осі R.A. вправо (за годинниковою стрілкою), причому з чітко визначеною швидкістю – 15° на годину, незалежно від положення об'єкта по вертикалі. Це робить подібні конструкції ідеальним варіантом для астрофотографії – в тому числі об'єктів далекого космосу, для яких потрібні тривалі витримки. Фактично для цього навіть не потрібна повноцінна система автостеження – досить порівняно простого годинникового механізму, що обертає телескоп навколо осі прямого сходження. Зворотною стороною цих переваг, крім згаданої складності і високої вартості, є слабка придатність для великих важких телескопів — зі збільшенням ваги приладу вага підходящої екваторіальної системи збільшується ще швидше.
Що стосується різних моделей подібних монтувань, то вони маркуються буквено-цифровим індексом, від EQ1 до EQ5. В цілому чим більше кількість в позначенні – тим більше і важче сама конструкція (включаючи триногу, якщо вона постачається в комплекті), тим гірше вона підходить для переміщення з місця на місце, проте тим краще гасить вібрації і струси. А ось обмеження за вагою телескопа з моделлю екваторіального монтування безпосередньо не пов'язані.

– Азимутально-екваторіальне. Механізми, що поєднують в собі відразу два типи монтувань. Виглядає це так: на штатив встановлена азимутальна система, а на ній — екваторіальна, в якій вже кріпиться телескоп. Подібна конструкція дає змогу використовувати можливості обох типів монтувань. Так, азимутальний механізм цілком підходить для спостережень за великими небесними тілами ближнього космосу (Місяць, планети) і великими ділянками неба (такими, як сузір'я), при цьому він не потребує складного попереднього налаштування. А для астрофотозйомки або для розглядання об'єктів далекого космосу на великих збільшеннях зручніше використовувати екваторіальну систему. Однак на практиці подібна універсальність потрібна вкрай рідко, притому що поєднання двох типів монтувань ускладнює конструкцію, збільшує її вартість і знижує надійність. Так що цей варіант можна зустріти в одиничних моделях телескопів.

– Без монтування. Повна відсутність монтувальної системи в комплекті не дає змогу застосовувати телескоп «з коробки». Проте, вона буває оптимальним варіантом в деяких ситуаціях. Перша – якщо користувач хоче вибрати монтування на свій розсуд, не покладаючись на рішення виробника, або навіть зібрати його самостійно (наприклад, досить багато астрономів виготовляють свої власні системи Добсона). Другий характерний варіант – якщо в господарстві вже є монтування (наприклад, від старого телескопа, який прийшов в непридатність), і переплачувати за друге просто немає сенсу. У будь-якому разі при виборі подібної моделі варто звертати особливу увагу на тип кріплення, на який розрахована труба – від нього напряму залежить сумісність з конкретним монтуванням.

Діаметр об'єктива телескопа; також цей параметр називають «апертура». У рефракторних моделях (див. «Конструкція») він відповідає діаметру вхідної лінзи, в моделях з дзеркалом (див. там само) — діаметру основного дзеркала. У будь-якому разі чим крупніша апертура , тим більше світла потрапляє в об'єктив, тим вище (за інших рівних) світлосила телескопа і його показники збільшення (див. нижче) і тим краще він підходить для роботи з невеликими, тьмяними або віддаленими астрономічними об'єктами (насамперед їх фотографування). З іншого боку, при тому ж типі конструкції більш великий об'єктив обходиться дорожче. Тому при виборі за цим параметром варто виходити з реальних потреб та особливостей застосування. Наприклад, якщо Ви не плануєте спостереження і зйомки віддалених («діп-скай») обєктів, не варто гнатися за високою світлосилою. Крім того, не варто забувати, що фактична якість зображення залежить від безлічі інших показників.

Конструювання і виробництво великих лінз є непростим і недешевої завданням, а ось дзеркала можна зробити досить великими без значного збільшення вартості. Тому рефракторні телескопи споживчого класу практично не оснащуються об'єктивами з діаметром понад 150 мм, а ось серед приладів рефлекторного типу показники в 100 – 150 мм відповідають середньому рівню, у найбільш прогресивних моделях цей показник може перевищувати 400 мм.

Фокусна відстань об'єктива телескопа.

Фокусна відстань — це відстань від оптичного центра об'єктива до площини, на яку проєктується зображення (екрана, фотоплівки, матриці), при якому об'єктив телескопа буде видавати максимально чітке зображення. Чим довше фокусна відстань — тим більше збільшення здатний забезпечити телескоп; однак потрібно враховувати, що показники збільшення також пов'язані з фокусною відстанню використовуваного окуляра і діаметром об'єктива (детальніше про це див. нижче). А ось на що цей параметр впливає безпосередньо — так це на габарити приладу, точніше, на довжину тубуса. У разі рефракторів і більшості рефлекторів (див. «Конструкція») довжина телескопа приблизно відповідає його фокусної відстані, а ось моделі дзеркально-лінзового типу можуть бути у 3 – 4 рази коротше фокусної відстані.

Також відзначимо, що фокусна відстань враховується в деяких формулах, що характеризують якість роботи телескопа. Наприклад, вважається, що для хорошої видимості через найпростішу різновидність рефракторного телескопа — т. зв. ахромат — необхідно, щоб його фокусна відстань була не менше, ніж D^2/10 (квадрат діаметра об'єктива, поділений на 10), а краще — не менш D^2/9.

Найбільшу корисне збільшення, яке здатний забезпечити телескоп.

Фактична ступінь збільшення телескопа залежить від фокусних відстаней об'єктива (див. вище) і окуляра. Поділивши перше на друге, отримуємо ступінь збільшення: наприклад, система з об'єктивом 1000 мм і окуляром 5 мм дасть 1000/5 = 200х (за відсутності інших елементів, що впливають на кратність, таких як лінза Барлоу — див. нижче). Таким чином, встановлюючи в телескоп різні окуляри, можна змінювати ступінь його збільшення. Однак підвищувати кратність понад певної межі просто не має сенсу: хоча видимі розміри об'єктів при цьому будуть збільшуватися, їх деталізація не покращиться, і замість невеликого і чіткого зображення спостерігач буде бачити велике, але розпливчасте. Максимальне корисне збільшення якраз і є тією межею, вище якого телескоп просто не зможе забезпечити нормальну якість зображення. Вважається, що за законами оптики цей показник не може бути більшим, ніж діаметр об'єктива в міліметрах, помножений на два: наприклад, для моделі з вхідних лінзою на 120 мм максимальне корисне збільшення складе 120х2=240х.

Зазначимо, що робота на даній ступеня кратності не означає максимальної якості і чіткості зображення, проте у деяких випадках може виявитися досить зручною; докладніше про це див. «Макс. дозволяюче збільшення»

Найбільшу дозволяє збільшення, яке може забезпечити телескоп. Фактично — це збільшення, при якому телескоп забезпечує максимальну деталізацію зображення і дозволяє бачити всі дрібні подробиці, які у нього в принципі можливо побачити. При зниженні ступеня збільшення нижче цього значення зменшується розмір видимих деталей, що погіршує їх видимість, при збільшенні стають помітні дифракційні явища, внаслідок яких деталі починають розпливатися.

Максимальна дозволяє збільшення менше максимального корисного (див. вище) — воно становить десь 1,4...1,5 від діаметра об'єктива в міліметрах (різні формули дають різне значення, однозначно визначити це значення неможливо, оскільки багато що залежить від суб'єктивних відчуттів спостерігача та особливостей його зору). Однак саме з такою кратністю варто працювати, якщо Ви хочете розглянути максимальну кількість деталей — наприклад, нерівності на поверхні Місяця або подвійні зірки. Велике збільшення (в межах максимального корисного) має сенс брати тільки для розглядання яскравих контрастних об'єктів, а також у тому випадку, якщо спостерігач має проблеми із зором.

Найменше збільшення, яке забезпечує телескоп. Як і в разі максимального корисного збільшення (див. вище), в даному випадку мова йде не про абсолютно можливого мінімуму, а про межі, заходити за який не має сенсу з практичної точки зору. В даному випадку цей межу пов'язаний з розмірами вихідного окуляра телескопа — грубо кажучи, цятки світла, проєктованого окуляром на око спостерігача. Чим менше збільшення — тим більша вихідна зіниця; якщо він стає більше, ніж зіницю ока спостерігача, то частина світла в око, по суті, не потрапляє, і ефективність оптичної системи знижується. Мінімальне збільшення — це таке збільшення, при якому діаметр вихідного зіниці телескопа дорівнює розміру зіниці ока в нічних умовах (7 – 8 мм); також цей параметр називають «равнозрачковое збільшення». Використання телескопа з окулярами, що забезпечують менші значення кратності, вважається невиправданим.

Зазвичай, для визначення равнозрачкового збільшення використовують формулу D/7, де D — діаметр об'єктива в міліметрах (див. вище): наприклад, для моделі з апертурою 140 мм мінімальне збільшення становитиме 140/7 = 20х. Однак ця формула справедлива лише для нічного застосування; при спостереженні днем, коли зіницю в оці зменшується в розмірі, фактичні значення мінімального збільшення більше — близько D/2.

Світлосила телескопа характеризує загальну кількість світла, що «захоплюється» системою і передається в око спостерігача. З точки зору цифр світлосила — це співвідношення між діаметром об'єктива і фокусною відстанню (див. вище): наприклад, для системи з апертурою 100 мм і фокусною відстанню 1000 мм світлосила буде складати 100/1000 = 1/10. Також цей показник називають «відносним отвором».

При виборі за світлосилою необхідно насамперед враховувати, для яких цілей планується застосовувати телескоп. Великий відносний отвір дуже зручний для астрофотографії, оскільки забезпечує пропускання великої кількості світла і дає змогу працювати з меншими витримками. А ось для візуальних спостережень висока світлосила не потрібна — навіть навпаки, більш довгофокусні (і, відповідно, менш світлосильні) телескопи характеризуються меншим рівнем аберацій і дають змогу застосовувати для спостереження більш зручні окуляри. Також відзначимо, що велика світлосила потребує застосування великих об'єктивів, що відповідним чином позначається на габаритах, вазі і ціні телескопа.

Проникна здатність телескопа — це зоряна величина найбільш тьмяних зірок, що через нього можна побачити при ідеальних умовах спостереження (в зеніті, при чистому повітрі). Цей показник описує здатність телескопа бачити невеликі і слабо світяться астрономічні об'єкти.

При оцінці можливостей телескопа за цим показником варто враховувати, що чим яскравіше об'єкт — тим менше його зоряна величина: наприклад, для Сіріуса, найяскравішої зірки нічного неба, цей показник становить -1, а для набагато більш тьмяною Полярної зірки — 2. Найбільша зоряна величина, видима неозброєним оком — близько 6,5.

Таким чином, чим більший число в даній характеристиці — тим краще телескоп підходить для роботи з тьмяними об'єктами. Найскромніші сучасні моделі дають змогу розглянути зірки завбільшки приблизно 10, а найбільш прогресивні з систем споживчого рівня здатні забезпечити видимість при показниках більше 15 — це майже в 4000 разів тьмяніше, ніж мінімум для неозброєного ока.

Зазначимо, що фактична проницающа здатність безпосередньо пов'язана з кратністю збільшення. Вважається, що свого максимуму за даним показником телескопи досягають при застосуванні окулярів, що забезпечують кратність близько 0,7 D (де D — діаметр об'єктива в міліметрах).

Роздільна здатність телескопа, визначена згідно з критерієм Дауеса (Dawes). Також цей показник називають «межа Дауеса». (Зустрічається також прочитання «Дейвса», але воно не є вірним).

Роздільна здатність в даному випадку — це показник, що характеризує здатність телескопа розрізнити окремі джерела світла, розташовані на близькій відстані, іншими словами — здатність побачити їх саме як окремі об'єкти. Вимірюється цей показник в кутових секундах (1" — це 1/3600 частину градуса). На відстанях, менших, ніж роздільна здатність, ці джерела (наприклад, подвійні зірки) будуть зливатися в суцільну пляму. Таким чином, чим нижче цифри в даному пункті — тим вища роздільна здатність, тим краще телескоп підходить для розглядування близько розташованих об'єктів. Однак варто враховувати, що в даному випадку мова йде не про можливості бачити повністю окремі один від одного об'єкти, а лише про можливість пізнати в витягнутому світловій плямі два джерела світла, що злилися (для спостерігача) в один. Для того, щоб спостерігач міг бачити два окремі джерела, відстань між ними повинна бути приблизно вдвічі більше заявленої роздільної здатності.

Згідно з критерієм Дауеса роздільна здатність безпосередньо залежить від діаметра об'єктива телескопа (див. вище): чим більший апертура, тим менше може бути кут між окремо видимими об'єктами і тим вище роздільна здатність. За загальним принципом цей показник аналогічний критерієм Релея (див. «Роздільна здатність (Рел...ея)»), проте він був виведений експериментальним шляхом, а не теоретично. Тому, з одного боку, межа Дауеса точніше описує практичні можливості телескопа, з іншого — відповідність цих можливостей багато в чому залежить суб'єктивних особливостей спостерігача. Простіше кажучи, людина без досвіду спостережень за подвійними об'єктами, або має проблеми із зором, може просто «не впізнати» у витягнутому плямі два джерела світла, якщо вони будуть розташовуватися на відстані, порівнянному з межею Дауеса. Додатково про різницю між критеріями див. «Роздільна здатність (Релея)».

Роздільна здатність телескопа, визначена згідно з критерієм Релея (Rayleigh).

Роздільна здатність в даному випадку — це показник, що характеризує здатність телескопа розрізнити окремі джерела світла, розташовані на близькій відстані, іншими словами — здатність побачити їх саме як окремі об'єкти. Вимірюється цей показник в кутових секундах (1" — це 1/3600 частина градуса). На відстанях, менших, ніж роздільна здатність, ці джерела (наприклад, подвійні зірки) будуть зливатися в суцільну пляму. Таким чином, чим нижчі цифри в даному пункті — тим вища роздільна здатність, тим краще телескоп підходить для розглядування близько розташованих об'єктів. Однак варто враховувати, що в даному випадку мова йде не про можливість бачити повністю окремі один від одного об'єкти, а лише про можливість пізнати в витягнутій світловій плямі два джерела світла, що злилися (для спостерігача) в один. Для того, щоб спостерігач міг бачити два окремі джерела, відстань між ними повинна бути приблизно вдвічі більше заявленої роздільної здатності.

Критерій Релея є теоретичною величиною і розраховується за досить складною формулою, що враховує, крім діаметра об'єктива телескопа (див. вище), також довжину хвилі спостережуваного світу, відстані між об'єктами і до спостерігача і т. ін. Окремо видимими, згідно з даним методом, вважаються об'єкти, розташовані на більшій відстані один від одного, ніж для описаної вище межі Дауеса; тому для одного і того ж телескопа...роздільна здатність по Релею буде нижче, ніж по Дауесу (а цифри, зазначені у цьому пункті — відповідно, більші). З іншого боку, даний показник менше залежить від особистих особливостей користувача: розрізнити об'єкти на відстані, яка відповіднає критерію Релея, можуть навіть недосвідчені спостерігачі.

Діаметр простору в полі зору телескопа, закритого яким-небудь елементом конструкції.

Екранування зустрічається виключно у моделях з дзеркалами (рефлекторах і дзеркально-лінзових, див. «Конструкція»): особливості їхньої будови такі, що якийсь допоміжний елемент (наприклад, дзеркало, направляє світло в окуляр) неодмінно розташовується на шляху потрапляє в об'єктив світла і перекриває його частина. Екранування за діаметром вказується у відсотках від розміру об'єктива телескопа (див. вище): d/D*100%, де d— діаметр екрану, D — діаметр об'єктива. Також цей показник називають «лінійний коефіцієнт екранування».

Сторонній предмет у полі зору може створити перешкоди при спостереженні — наприклад, у вигляді темної плями при наведенні телескопа точно на джерело світла. Однак набагато більш серйозним недоліком є помітне зниження контрастності, пов'язане з дифракцією світла навколо екрану, і, відповідно, погіршення якості зображення. Лінійний коефіцієнт екранування є основним показником того, наскільки екран впливає на якість «картинки»: значення до 25% вважаються непоганими, до 30% — прийнятними, до 40% — терпимими, а екранування більш ніж на 40% за діаметром призводить до серйозних викривлень.

Площа простору в полі зору телескопа, закритого яким-небудь елементом конструкції.

Екранування зустрічається виключно у моделях з дзеркалами (рефлекторах і дзеркально-лінзових, див. «Конструкція»): особливості їхньої будови такі, що якийсь допоміжний елемент (наприклад, діагональне дзеркало, див. нижче) неодмінно розташовується на шляху потрапляє в об'єктив світла і перекриває його частина. Сторонній предмет у полі зору може створити перешкоди при спостереженні — наприклад, у вигляді темної плями при наведенні телескопа точно на джерело світла. Однак набагато більш серйозним недоліком є помітне зниження контрастності, пов'язане з дифракцією світла навколо екрану, і, відповідно, погіршення якості зображення. При цьому чим більший екран, тим сильніше вплив на якість «картинки».

Екранування по площі вказується у відсотках від загальної площі об'єктива: s/S*100, де s — площа екрану, S — площа об'єктива. Цей параметр на практиці використовується набагато рідше, ніж описане вище екранування за діаметром, оскільки залежність якості зображення від площі екрану описується більш складними формулами, та й саму площу визначити важче. Також відзначимо, що деякі виробники або продавці можуть використовувати дані екранування по площі в маркетингових цілях. Наприклад, для телескопа з екрануванням за діаметром в 30% екранування по площі складе всього 9%; друга цифра створює оманливе враження невеликих розмірів екрану, тоді як фактично він досить великий і...вже помітно впливає на контрастність і якість зображення.

Тип шукача, передбаченого у телескопа.

Шукачем називають пристосування, призначене для наведення пристрою на певний небесний об'єкт. Необхідність такого пристосування пов'язана з тим, що телескопи, у зв'язку з високою кратністю, мають досить невеликі кути огляду, що сильно ускладнює візуальне наведення: в окулярі видно настільки маленький ділянку неба, що визначити за цими даними, куди саме спрямований телескоп і куди його потрібно повертати, практично неможливо. Наведення ж «по тубусу» дуже неточне, особливо у разі дзеркальних моделей, що мають більшу товщину і відносно малу довжину. Шукач же має невисоку кратність (або працює взагалі без збільшення) і, відповідно, широкі кути огляду, граючи, таким чином, роль своєрідного «прицілу» для основної оптичної системи телескопа.

В сучасних телескопах можуть застосовуватися такі види шукачів:

— Оптичний. Найчастіше подібні шукачі мають вигляд невеликого монокуляра, спрямованого паралельно оптичної осі телескопа. У полі зору монокуляра зазвичай наноситься розмітка, що показує, яка точка видимого простору відповідає полю зору самого телескопа. Здебільшого оптичні шукачі теж забезпечують певне збільшення — зазвичай близько 5 – 8х, тому під час роботи з такими системами, зазвичай, все одно потрібно первісне наведення телескопа «по тубусу». Перевагами оптики, порівняно з LED-шукачами, є простота конструкції, невисока вартість, а також гарна придатність для спосте...режень в місті, передмістях та інших умовах з досить світлим небом. Крім того, такі пристосування не залежать від джерел живлення. На тлі темного неба розмітка може бути видима погано, проте для таких ситуацій існує специфічний різновид шукачів — з підсвічуванням перехрестям. Правда, підсвічування потребує батарейок, але і при їх відсутності розмітка залишається видимою — як у звичайному шукачі, що не підсвічується. Пристосування даного типу позначаються традиційним для оптики індексом з двох чисел, перше з яких відповідає кратності, друге — діаметру об'єктива — наприклад, 5х24.

— З точковою наводкою (LED). Даний різновид шукачів за принципом дії аналогічний коліматорним прицілам: обов'язковим елементом конструкції є оглядове віконце (у вигляді характерного скельця в рамці), на яке проєктується мітка від джерела світла. Ця мітка може мати вигляд як точки, так і іншої фігури — перехрестя, кільця з точкою тощо. Будова подібного шукача така, що положення мітки у вікні залежить від положення ока спостерігача, однак ця мітка завжди вказує на точку, у яку спрямовано телескоп. LED-шукачі зручніше оптичних в тому сенсі, що користувачеві не доводиться наближати око впритул до окуляра — мітка непогано видима на відстані 20 – 30 см, що полегшує наведення в деяких ситуаціях (наприклад, якщо спостережуваний об'єкт розташований близько до зеніту). Крім того, подібні пристосування відмінно підходять для роботи з темним небом. Вони зазвичай не мають збільшення, однак це не можна назвати однозначним недоліком — для шукача велике поле зору часто буває важливіше наближення. А ось з однозначних практичних недоліків варто відзначити необхідність джерела живлення (звичайно батарейок) — без них система перетворюється на непотрібне скельце. Крім того, коліматори загалом помітно дорожче класичної оптики, а на тлі освітленого неба мітка може губитися.

Зазначимо, що існують телескопи, що взагалі не мають шукачів — це моделі з невеликим діаметром об'єктива, в яких мінімальна кратність (див. вище) невелика і забезпечує досить широке поле зору.

Тип фокусера (механічного вузла, який відповідає за фокусування зображення), передбаченого в конструкції телескопа. Процедура фокусування передбачає переміщення окуляра телескопа щодо об'єктива; різні типи фокусерів відрізняються за типом механізму, який забезпечує подібне переміщення.

— Рейковий. Як випливає з назви, подібні фокусери використовують механізм на основі зубчастої рейки, що переміщується за рахунок повороту ведучої шестерні; а ця шестерня, зі свого боку, пов'язана з ручкою фокусування. Головними перевагами рейкових систем є простота і невисока вартість. Водночас подібні механізми не дуже точні, до того ж часто мають люфти. У зв'язку з цим фокусери даного типу характерні переважно для недорогих телескопів початкового рівня.

— Крейфорда. Фокусери системи Крейфорда використовують роликові механізми, в яких зубці відсутні, а переміщення окуляра здійснюється за рахунок сили тертя між роликом і рухомою поверхнею. Вони вважаються значно більш прогресивними, ніж рейкові — зокрема, завдяки відсутності люфтів і плавному фокусуванні. Єдиним серйозним недоліком «крейфордів» можна назвати певну ймовірність проковзування; однак за рахунок застосування спеціальних матеріалів і інших конструктивних хитрощів подібна ймовірність практично зводиться до нуля. Завдяки цьому даний різновид фокусерів зустрічається навіть у найбільш прогресивних телескопах професійного рівня.

— Різьбовий. Конструкція різьбового...фокусера має в основі дві трубки — одна вставлена в іншу і посаджена на різьбу. Рух окуляра, необхідний для фокусування, здійснюється за рахунок обертання навколо поздовжньої осі – аналогічно тому, як ґвинт рухається в різьбі. Подібні фокусери максимально прості і недорогі, проте схильні до помітних люфтів і потребують регулярного змащення. Крім того, вони досить незручні для астрофотографії: при налаштуванні фокусу доводиться обертати приєднану до окуляра камеру. Тому даний різновид фокусуючих механізмів зустрічається досить рідко, в основному в невеликих і недорогих телескопах.

В даному пункті зазначаються окуляри, що входять у штатний комплект поставки телескопа, точніше — фокусні відстані цих окулярів.

Маючи ці дані і знаючи фокусна відстань телескопа (див. вище), можна визначити ступінь збільшення, що пристрій може видавати в комплектації «з коробки». Для телескопа без лінз Барлоу (див. нижче) та інших додаткових елементів подібного призначення кратність дорівнює фокусній відстані об'єктива, поделенному на фокусна відстань окуляра. Наприклад, оптика на 1000 мм, укомплектована «вічками» на 5 та 10 мм, буде здатна видати збільшення 1000/5=200х і 1000/10=100х.

За відсутності відповідного окуляра в комплекті його, зазвичай, можна докупити окремо.

Розмір «посадкового місця» під окуляр, яке передбачене у телескопа. У сучасних моделях використовуються гнізда стандартних розмірів — найчастіше 0,96", 1,25" або 2".

Цей параметр стане в нагоді насамперед у тому випадку, якщо Ви хочете купити окуляри окремо: їхній посадковий діаметр повинен відповідати характеристикам телескопа. Втім, 2" гнізда допускають встановлення окулярів на 1,25" через спеціальний адаптер, але зворотний варіант неможливий. Зазначимо, що телескопи з посадковим діаметром 2" вважаються найбільш прогресивними, оскільки під цей розмір випускається, крім окулярів, безліч додаткових аксесуарів (коректори спотворень, фотоадаптери, тощо), а самі 2" окуляри забезпечують більш широке поле зору (щоправда, і коштують дорожче). Зі свого боку «вічка» на 1,25" застосовуються у відносно недорогих моделях, а на 0,96" — у найпростіших телескопах початкового рівня з невеликими об'єктивами (зазвичай до 50 мм).

Кратність лінзи Барлоу, передбаченої в комплекті телескопа.

Подібне пристосування (зазвичай, воно робиться знімним) являє собою розсіювальну лінзу або систему лінз, що встановлюється перед окуляром. Фактично лінза Барлоу збільшує фокусну відстань телескопа, забезпечуючи більший ступінь збільшення (і менший кут огляду) при тому ж окулярі. При цьому кратність збільшення з лінзою можна підрахувати, помножившпи «рідну» кратність з даними окуляром на кратність самої лінзи: наприклад, якщо телескоп з 10 мм окуляром забезпечував ступінь збільшення 100х, то при встановленні 3х лінзи Барлоу цей показник складе 100х3=300х. Зрозуміло, того ж ефекту можна досягти і при встановленні окуляра зі зменшеною фокусною відстанню. Однак, по-перше, подібний окуляр не завжди може бути доступний для придбання; по-друге, одна лінза Барлоу може застосовуватися з усіма окулярами, придатними для телескопа, розширюючи арсенал доступних кратностей збільшення. Особливо така можливість зручна в тих ситуаціях, коли спостерігачеві потрібен великий набір варіантів за ступенем збільшення. Наприклад, набір з 4 окулярів і однієї лінзи Барлоу забезпечує 8 варіантів кратності, при цьому працювати з таким набором зручніше, ніж з 8 окремими окулярами.

Кратність обертаючої лінзи, передбаченої в комплекті постачання телескопа.

Без застосування подібної лінзи телескоп, зазвичай, видає перевернуте зображення об'єкта, який розглядається. При астрономічних спостереженнях і астрофотографії це здебільшого не критично, проте при розгляданні наземних об'єктів подібне положення «картинки» викликає серйозні незручності. Обертаюча лінза забезпечує переворот зображення, даючи змогу спостерігачеві бачити справжнє (не перевернуте, не віддзеркалене) положення предметів у полі зору. Зустрічається ця функція в основному у відносно простих телескопах з невисокою кратністю збільшення і невеликим розміром об'єктива — саме вони вважаються найбільш придатними для наземних спостережень. Відзначимо, що, крім «чистих» лінз, зустрічаються також обертаючі системи на основі призм.

Що стосується кратності, то вона досить невелика і становить, зазвичай, від 1х до 1,5 х — це зводить до мінімуму вплив на якість зображення (а підвищувати загальний ступінь збільшення зручніше іншими способами — наприклад, за допомогою описаних вище лінзи Барлоу).

Наявність просвітлюючого покриття на поверхні лінз, а іноді – також призм телескопа. Таке покриття створює на скляній поверхні характерні кольорові відблиски або райдужні розводи.

Сенс просвітлення зрозумілий вже з назви: така особливість покращує загальне світлопропускання, забезпечуючи таким чином більш світле, чітке і якісне зображення. Для телескопів це особливо важливо, оскільки такі прилади застосовуються в основному в нічний час і мають справу з дуже невеликою кількістю світла. Загальний принцип роботи просвітлюючих покриттів полягає в тому, що вони знижують коефіцієнт відбиття лінзи/призми, даючи можливість більшій кількості світла проходити через неї. На практиці це реалізується так: світло проходить через покриття до основного скла, відбивається від нього, однак замість того, щоб розсіятися — досягає межі між покриттям і повітрям і відбивається вже від неї, розвертаючись «назад» в первісний напрямок. Подібним чином можна знизити втрати світла на відображення з 5 % (лінза без покриття) до 1% при одношаровому і 0,2% і навіть менше при багатошаровому просвітленні; при цьому, завдяки мікроскопічній товщині, подібні покриття не вносять геометричних спотворень у видиме зображення.

Як правило, тип просвітлення додатково уточнюється в документації виробника, і а іноді і прямо в характеристиках. Всього основних типів 4, ось їх основні особливості:

– Одношарове (C). Один шар покриття на окремих (не на всіх) оптичних елементах, а найчастіше — і...взашалі тільки лише на зовнішній поверхні об'єкта. Це найбільш простий і недорогий варіант, застосовуваний в основному в недорогих моделях, не розрахованих на серйозні завдання. Пов'язано це з тим, що в цілому одношарове просвітлення діє лише на частину видимого спектру, через що поступається багатошаровому як за ефективністю, так і за достовірністю кольоропередачі (іноді спотворення кольорів можуть бути вельми помітними). А в даному разі таке покриття ще й нанесено не на все, а лише на окремі деталі оптичної системи. Так що хоча одношарове просвітлення краще, ніж взагалі ніяке, але підходить воно в основному для розважального застосування.

– Повне одношарове (FC). Одношарове покриття, нанесене на всі оптичні елементи телескопа. Дає максимальну ефективність, доступну для подібних покриттів в принципі. Однак оскільки даний тип покриття ефективний лише для відносно невеликої частини видимого спектру, то якість передачі кольорів все одно виходить нижче, ніж в багатошарових системах.

– Багатошарове (MC). Покриття з декількох шарів з різними показниками заломлення, нанесене на один або на кілька елементів оптики (але не на все). Кількість шарів може бути різною — від 2 – 3 в порівняно недорогих рішеннях до 6 – 8 і більше в висококласних телескопах. Однак навіть порівняно прості багатошарові покриття перекривають практично весь видимий спектр і в рази перевершують одношарові за ступенем зниження відображень. Так що якщо для вас важливі гарна яскравість і достовірна кольоропередача — то даний варіант буде кращим, ніж навіть повне одношарове просвітлення, не кажучи вже про неповне. З іншого боку, і обходиться така оптика дорожче рішень з одним шаром просвітлюючого покриття.

– Повне багатошарове. Найбільш прогресивний тип просвітлення: багатошарове покриття, нанесене на всі елементи оптичної системи. Цей варіант забезпечує надзвичайно високе світлопропускання і достовірну кольоропередачу, однак і обходиться недешево. Тому його можна зустріти в основному серед висококласних телескопів; а спеціально шукати модель з таким просвітленням варто тоді, коли і яскравість картинки, і достовірність кольорів мають для вас принципове значення.

Наявність сонячного фільтра у комплекті поставки телескопа.

Призначення цього аксесуара відображено вже в назві: він призначений для безпечних спостережень за Сонцем. Дивитися на» наше рідне світило " через незахищений телескоп категорично заборонено: навіть короткочасний погляд в окуляр може привести до незворотного пошкодження ока, до того ж сама оптика швидко перегрівається і може вийти з ладу. У світлі цього і використовуються спеціальні фільтри, пропускають дуже небагато світла-соті або навіть тисячні частки відсотка; в разі Сонця цього цілком достатньо для нормальної видимості, при цьому спостереження стає цілком безпечним.

Більшість сучасних телескопів комплектуються фільтрами, що надягають на об'єктив — вони захищають і очей від опіку, і сам прилад від перегріву. Зустрічаються також окулярні фільтри - вони компактніше і дешевше, проте вони не дають захисту для оптики і самі схильні до швидкого перегріву і виходу з ладу. Конкретний тип аксесуара варто уточнювати по документації виробника, а іноді це можна зробити навіть по фотографіях товару.

Наявність місячного фільтра у штатній комплектації телескопа.

Цей корисний аксесуар зменшує яскравість і контрастність світла від Місяця, що дає змогу спостерігачеві отримати більше чітке зображення поверхні супутника земної кулі. Місячні фільтри зазвичай мають різні ступені затемнення та випускаються у різних виконаннях (нейтрально-сірі, зелені, поляризаційні тощо). Вибір конкретного варіанту залежить від умов спостереження та переваг користувача.

Використання місячного фільтра дає змогу більше комфортно і детально вивчати різні риси поверхні Місяця, такі як кратери, гори та долини, запобігаючи надмірному освітленню та пом'якшенню контрастності. Більшість сучасних телескопів комплектуються фільтрами, що одягаються на об'єктив, також зустрічаються окулярні фільтри — вони компактніші і дешевші.

Тип дзеркала, встановленого в рефлекторі або комбінованій моделі (див. «Конструкція»).

Нагадаємо, дзеркало в таких моделях виконує ту ж функцію, що і лінза об'єктива в класичних телескопах-рефракторах — тобто безпосередньо відповідає за збільшення зображення. Тип дзеркала вказується за його загальною формою:

— Сферичне. Найбільш поширений варіант, що пов'язано в першу чергу з простотою виробництва і, як наслідок, невисокою вартістю. З іншого боку, сферичне дзеркало чисто технічно не здатне так ефективно сконцентрувати пучок світла, як це робить параболічне. Через це виникають спотворення, відомі як сферичні аберації; вони можуть привести до помітного погіршення різкості, причому найбільш помітним цей ефект стає на високих кратностях. Правда, є телескопи, практично не схильні до цього явища – а саме довгофокусні моделі, в яких фокусна відстань в 8 – 10 разів перевищує діаметр дзеркала; однак такі прилади виходять громіздкими і важкими. У світлі цього спеціально шукати моделі з таким типом дзеркал варто в основному в двох ситуаціях: або якщо телескоп планується застосовувати на порівняно невеликій кратності (наприклад, для спостережень за Місяцем, планетами, сузір'ями), або якщо вас не бентежать габарити і вага.

— Параболічне. Дзеркала у формі параболоїда обертання практично ідеально концентрують потрапляючі в телескоп промені в потрібній точці оптичної системи. Завдяки цьому рефлектори з такими оснащенням да...ють дуже чітке зображення навіть при високій кратності збільшення і незалежно від фокусної відстані. Головний недолік цього типу дзеркал – досить висока вартість, пов'язана зі складністю у виробництві. Так що звертати увагу на параболічні рефлектори має сенс перш за все тоді, коли описані переваги однозначно переважують; характерний приклад — пошук порівняно компактного телескопа для спостереження за об'єктами далекого космосу.

Наявність діагонального дзеркала у конструкції чи в комплекті телескопа.

Даний аксесуар застосовується в поєднанні з лінзовими і дзеркально-лінзовими телескопами (див. «Конструкція»). У таких моделях окуляр розташований в торці труби і спрямований вздовж оптичної осі телескопа; в деяких ситуаціях — наприклад, при спостереженні об'єктів поблизу зеніту — подібне розташування може бути дуже незручним для спостерігача. Діагональне дзеркало дає змогу направити окуляр під кутом до оптичної осі, що забезпечує комфорт у згаданих ситуаціях. Щоправда, зображення зазвичай виходить віддзеркаленим (справа наліво), однак при спостереженнях астрономічних об'єктів це навряд чи можна назвати серйозним недоліком. Діагональні дзеркала можуть бути як знімними, так і вбудованими, також може передбачатися можливість змінювати кут повороту окуляра.

Наявність коректора коми в комплекті телескопа.

Кома – це особливий тип спотворень (аберацій), до якого схильні в основному рефлектори системи Ньютона. Кома призводить до того, що по краях зображення точкові джерела світла (перш за все зірки) починають змазуватися і ставати схожими на комети, хвости яких спрямовані від центру зображення; причому чим більше видалення від цього центру — тим сильніше змазування. Це не особливо критично для спостережень, проте може помітно «зіпсувати життя» астрофотографу – тим більше що для зйомки бажано використовувати світлосильні телескопи, а збільшення світлосили веде до посилення коми.

Для усунення цього явища і використовуються коректори. Такі пристосування являють собою лінзи особливої конструкції, що встановлюються за головним дзеркалом (якщо дивитися по ходу руху світла). При цьому якщо усунення коми для вас принципово важливо — краще придбати модель, що першопочатково постачається з подібною лінзою: це дасть гарантію, що телескоп в принципі сумісний з коректором, а також позбавить зайвого клопоту з пошуку та підбору такого аксесуара.

Наявність електронного управління в телескопа.

Дана функція вказується для моделей, що мають можливість управління телескопом з пульта ДУ і штатно укомплектованих такими пультами. Зазвичай, подібне управління дозволяє наводити телескоп з пульта, а в деяких моделях може передбачатися також електричний привод фокусера (що дуже зручно при астрофотографії). У будь-якому разі електронне управління забезпечує додаткові можливості і може зробити роботу з телескопом більш комфортною та ефективною, однак помітно позначається на вартості залежить від джерел живлення (зазвичай, використовуються батарейки).

Зазначимо, що існує досить багато моторизованих телескопів, не укомплектованих пультом. Формально вони не належать до моделей з електронним управлінням, однак підтримують його — тільки пульт потрібно придбати окремо. Тому перед покупкою телескопа, де електронне управління не заявлено, має сенс окремо уточнити, чи не є він сумісним з пультом ДУ — особливо якщо обрана модель помітно дорожче аналогів без явних переваг за характеристиками.

Наявність системи автонаведения у телескопа.

Подібна система (також її називають «Go-To») дозволяє автоматично направляти об'єктив телескопа в точку небосхилу з певними координатами: досить задати ці координати в системі і запустити автонаведение. Це набагато зручніше і надійніше, ніж вишукувати потрібну точку вручну. Також відзначимо, що багато подібні системи мають вбудовані каталоги небесних тіл, що ще більше полегшує виявлення певних об'єктив. Головні недоліки подібних телескопів традиційні — висока вартість і потреба в харчуванні.

Функція автонаведения зустрічається тільки в моделях з електронним управлінням (або підтримкою такого управління — докладніше див. вище); зауважимо, що її наявність за визначенням означає підтримку авто стеження (див. нижче).

Наявність у телескопі функції авто стеження.

Дана функція дозволяє телескопу «вести» по небу вибраний об'єкт, постійно утримуючи його в полі зору. Вона важлива насамперед для астрофотографії, коли використовуються великі витримки; за час експозиції знімається об'єкт може пройти по небу досить великий шлях (за рахунок обертання Землі), в результаті при нерухомому телескопі зображення виходить змазаним. Автослежение дозволяє уникнути подібних неприємностей. Є й інші варіанти застосування даної функції — наприклад, при тривалих спостереженнях за одним і тим же об'єктом, щоб щораз не шукати його заново.

У моделях з азимутальним монтуванням (див. «Монтування») автослежение можливо тільки за умови наявності систем електронного управління і автонаведения (див. вище). А ось при використанні екваторіальної монтування ці системи не є обов'язковими: в таких випадках поворот телескопа при спостереженні здійснюється тільки навколо однієї осі, причому рівномірно, і цей рух може забезпечувати найпростіший електромотор або навіть годинниковий механізм.

Активними називають системи охолодження, які забезпечують примусове відведення тепла (на додаток до природних явищ — конвекції, теплопередачі і випромінювання). Класичний приклад подібної системи – вентилятор, саме такі пристосування традиційно встановлюються в телескопи з активним охолодженням.

Для максимально якісного зображення телескоп повинен мати ту ж температуру, що і навколишнє середовище — інакше можуть виникнути спотворення (через нагрівання прикордонного шару повітря у об'єктива, дзеркала та інших поверхонь). Однак охолодження природним шляхом може зайняти чимало часу; до того ж при цьому найповільніше остигає саме прикордонний шар, найбільш критичний для якісної картинки. Активне охолодження дає змогу виправити ситуацію і помітно прискорити процес. Відзначимо, що застосовувати такі системи має сенс виключно в рефлекторах і комбінованих телескопах; а ось рефрактори, по-перше, остигають помітно швидше, по-друге, часто мають закриті тубуси, які в принципі не підходять для встановлення вентиляторів.

Звертати увагу на моделі з активним охолодженням має сенс перш за все тоді, коли телескоп планується зберігати в теплі (наприклад, в квартирі) і застосовувати на відкритому просторі в холодну пору року. Наприклад, при градієнті (різниці) температур в 30 °С (+20 °С в будинку, -10 °С на вулиці) час природного охолодження приладу може варіюватися від 40 з гаком хвилин до майже 10 годин, залежно від особливостей констр...укції. Чекати весь цей час на морозі — сумнівне задоволення. З іншого боку, спеціальна система охолодження неминуче збільшує вартість приладу; більшість користувачів все ж займається спостереженнями в більше-менш теплу пору року; а вентилятори до телескопів випускаються і у вигляді окремих пристроїв, які можна придбати при необхідності. Як наслідок, моделей, що першопочатково мають подібне оснащення, в наш час зустрічається небагато.

Можливість встановлення фотокамери дає можливість використовувати телескоп для астрофотографії, не вносячи в конструкцію додаткових змін.

Для кріплення камери в телескопах зазвичай передбачається стандартне різьбове з'єднання «T-mount» (точніше, «T2 mount»: оригінальне кріплення типу «Т» має менші розміри, проте в наш час майже не зустрічається). Таке з'єднання дає змогу встановлювати не тільки спеціалізовані «астрономічні» камери, але і звичайні фотоапарати зі змінною оптикою (дзеркальні і «бездзеркальні»). Правда, для сучасної цифрової камери знадобиться перехідник, оскільки першопочатково такі моделі здебільшого використовують інші види кріплень; однак знайти такий перехідник зазвичай не становить проблем. А деякі застарілі апарати (в основному плівкові) першопочатково використовують T2-mount і можуть встановлюватися напряму, без адаптера.

Нагадаємо також, що астрофотографія нерідко передбачає довгі витримки, і для таких умов оптимальним варіантом буде екваторіальна система монтування (див. «Монтування»).

Пристосування, що дає змогу встановлювати на телескоп смартфон таким чином, щоб камера апарату «бачила» зображення в окулярі. Адаптер для смартфона дає можливість проводити фото- і відеозйомку на смартфон, а також використовувати його екран в якості окуляра — наприклад, якщо зображення хочеться показати відразу кільком людям.

Спосіб кріплення труби до монтування, передбачений в телескопі.

У наш час використовується три основних таких способу: кільце, гвинт, пластина. Ось більш докладний опис кожного з них:

- Кріпильні кільця. Пара кілець з гвинтовими затискачами, встановлених на монтуванні. Внутрішній діаметр кілець приблизно відповідає товщині труби, а затягування гвинтів забезпечує щільну фіксацію. При цьому тубус телескопа, як правило, не має будь-яких спеціальних упорів і утримується в кільцях виключно за рахунок сили тертя. На практиці це дозволяє, послабивши гвинти, зрушити трубу вперед або назад, підібравши оптимальне положення під ту чи іншу ситуацію. Однак тут варто бути обережним: занадто велике зміщення кріплення від середини, особливо в рефракторах з великою довжиною труби, може порушити рівновагу всієї конструкції.
Як би там не було, кільця досить прості і в той же час зручні і практичні, а сумісність з ними обмежується виключно діаметром тубуса. У світлі цього саме даний тип кріплення найбільш популярний в наш час. Його недоліками можна назвати необхідність самостійно підбирати досить стабільне положення телескопа, а також стежити за надійною затягуванням гвинтів — їх ослаблення може привести до прослизання тубуса і навіть його випадання з кілець.

- Кріпильна пластина. Фактично мова йде про кріплення типу «ластівчин хвіст». На корпусі те...лескопа для цього передбачається спеціальна рейка, а на монтуванні — платформа з пазом. При установці труби на монтування рейка засувається в паз з торця і фіксується спеціальним пристосуванням на зразок засувки або гвинта.
Одним з ключових переваг кріпильних пластин є простота і швидкість монтажу і демонтажу телескопа. Так, відкрутити і закрутити єдиний гвинт фіксатора простіше, ніж возитися з гвинтовим кріпленням або затяжками на кільцях — тим більше що в багатьох моделях цей гвинт можна крутити руками, без спеціального інструменту. А вже про засувках і говорити не доводиться. Недоліком даного варіанту можна назвати вимогливість до якості матеріалів і точності виготовлення — інакше може з'явитися люфт, здатний помітно «зіпсувати життя» астроному. Крім того, подібне кріплення має дуже обмежені можливості по переміщенню телескопа вперед-назад на монтуванні, а то і зовсім не має їх; а планки і пази можуть відрізнятися за формою і розмірами, що дещо ускладнює підбір сторонніх монтувань.

— Кріпильний ґвинт. Монтування з таким кріпленням мають посадочне місце у вигляді літери Y, між «рогами» якої і встановлюється телескоп. При цьому він з обох сторін прикріплюється до рогів гвинтами, які вкручуються прямо в тубус; гвинтів передбачається мінімум по два з кожного боку, щоб труба не могла самостійно повернутися навколо точки кріплення.
В цілому цей варіант фіксації відрізняється високою надійністю і зручністю в процесі використання телескопа. Гвинти щільно, без люфтів, тримають тубус; при їх ослабленні може хіба що з'явитися той самий люфт, але і тільки; крім того, телескоп втримається на монтуванні і не впаде, якщо хоч один гвинт залишається хоча б частково закрученим. Крім того, місце фіксації зазвичай розміщується в районі центру ваги, що за замовчуванням забезпечує оптимальний баланс і позбавляє користувача від необхідності самостійно підшукувати точку кріплення. З іншого боку, установка і зняття труби в таких монтуваннях вимагає більше часу і клопоту, ніж в описаних вище системах; а розташування отворів під гвинти і кріпильна різьба в різних моделях, як правило, різні, і конструкції цього типу зазвичай не є взаємозамінними.

Загальна вага телескопа в зірці – з урахуванням монтування і штатива.

Невелика вага зручна насамперед для «похідного» застосування і частих переміщень з місця на місце. Однак зворотною стороною цього є скромні характеристики, висока вартість, а іноді — і те, і інше. Крім того, легша підставка гірше згладжує струси і вібрації, що може бути актуальним в деяких ситуаціях (наприклад, якщо місце спостереження знаходиться недалеко від залізниці, де часто проходять товарні поїзди).