Матеріал, з якого виготовлена робоча поверхня плити — верхня її частина, на якій встановлені конфорки.
— Емаль.
Емалеве покриття має невисоку вартість і порівняно легко чиститься. До того ж емаль може мати різні забарвлення, що дає можливість створювати плитам оригінальний зовнішній вигляд (хоча найпопулярніший все ж класичний білий колір). З іншого боку, у міру використання на такій поверхні можуть з'являтися тріщини, відколи й подряпини. Як наслідок, подібне покриття характерне переважно для порівняно недорогих плит.
—
Нержавіюча сталь. Сталеві робочі поверхні відрізняються високою міцністю і привабливим зовнішнім виглядом. Щоправда, для підтримки такої плити в чистоті потрібно докласти чимало зусиль: на сталевій поверхні (особливо полірованій) помітні навіть невеликі забруднення, а відчистити їх складніше, ніж з емалі (зокрема, використання абразивних засобів може призвести до появи подряпин). Крім того, коштують такі поверхні дещо дорожче за емальовані, а варіантів оформлення для них, фактично, два — матовий і глянцевий.
— Склокераміка. Матеріал, що зустрічається переважно в електроплитах; у газових моделях використовується рідко, здебільшого з естетичних міркувань. Головними перевагами
склокераміки є стійкість до нагрівання і висока проникність для тепла й електромагнітного випромінювання. Особливо в цьому досягли успіху
Schott Ceram та
EuroKera — виробники цієї склокераміки, яку виробники побутової техніки встановлюють у свої моделі. Це дає змогу розміщувати електронагрівачі (незалежно від типу) прямо під такою поверхнею. У результаті верхня частина плити виходить рівною, без частин, які виступають, що полегшує очищення і забезпечує акуратний зовнішній вигляд. А чистити склокераміку можна, зокрема, досить «жорсткими» засобами. Головні недоліки цього матеріалу — висока вартість і чутливість до ударів.
—
Загартоване скло. Матеріал, зовні схожий до описаної вище склокераміки: скляні поверхні мають привабливий зовнішній вигляд, зазвичай з глянцем. Ще одна спільна риса — легкість очищення: більшість забруднень із загартованого скла легко видаляються. Однак цей матеріал не такий міцний, як склокераміка: він набагато чутливіший до ударів і значно гірше переносить нагрівання, через що погано підходить для установлення над нагрівачами. Як наслідок, склокераміка застосовується переважно в газових плитах, де конфорки розташовані над робочою поверхнею і вона нагрівається порівняно слабо. Інша категорія плит з такою поверхнею — електричні моделі з індукційними конфорками, де основному нагріванню піддається посуд (детальніше див. нижче).
— Пластик. Робоча поверхня зі спеціального термостійкого пластику. Досить специфічний варіант, що зустрічається зазвичай серед портативних одноконфоркових електроплит з індукційними нагрівачами (див. нижче). Причин для цього декілька. Одна з них полягає в тому, що, незважаючи на «термостійкість», навіть досить прогресивні сорти пластику погано переносять нагрівання на газовій або класичній електроконфорці; а от з індукційним нагрівачем цей матеріал працює без проблем, тим більше що він добре проникний для електромагнітного випромінювання. Пластик коштує дешевше, ніж загартоване скло чи склокераміка, до того ж важить менше — останнє буває досить важливо для плити, яку планують часто переміщувати з місця на місце. Водночас всі ці переваги не можна назвати критичними, внаслідок чого цей варіант навіть у своїй ніші не особливо поширений.
Номінальна потужність конфорок. Під нею розуміють споживану потужність нагрівача. Цей параметр дозволяє оцінити, скільки електрики буде витрачати конфорка під час роботи на максимальній інтенсивності нагрівання. При цьому потужність тепловіддачі у різних конфорок навіть номінально може бути різною, а фактична ефективність нагрівання буде сильно залежати ще й від особливостей посуду. Як наслідок, навряд чи має сенс оцінювати робочі можливості плити по потужності конфорок. На практиці цілком можна виходити з того, що конфорки буде достатньо для посудини такого ж діаметра.
Від діаметра конфорок безпосередньо залежить потужність нагрівання, а разом з тим — продуктивність пристрою і швидкість приготування їжі. Чим більше конфорка, тим більшу тепловіддачу вона має. Також діаметр конфорки дає змогу визначити, які розміри посуду придатні для використання на варильній поверхні. Адже для індукційних моделей це значення є критично важливим для якісного нагрівання. Конфорки можуть мати наступний діаметр:
- маленькі — близько 145 мм, потужність в межах 1200 Вт;
- середні — близько 180 мм, потужність в межах 1700 Вт;
- великі — близько 220 мм і більше, потужність в межах 2000 Вт.
У деяких варильних плитах використовуються контурні конфорки, які дають змогу регулювати діаметр зони нагріву. Якщо зазначено, що діаметр конфорки становить 180, 200, 220 мм, то це означає, що зону нагріву на конкретно взятій конфорці можна звужувати та/або розширювати, залежно від розмірів використовуваного посуду.
Потужність підключення плити — це максимальна електрична потужність, споживана нею під час роботи. Даний параметр вказується тільки для моделей, які оснащені хоча б одним електронагрівачем — конфоркою (конфорками), духовкою або грилем. Саме нагрівачі є найбільш «ненажерливими» в плані енергоспоживання; допоміжні функції на зразок автопідпал або підсвічування вимагають небагато енергії, для них достатньо звичайної розетки.
Від цього показника залежать насамперед вимоги до електромережі: вона повинна бути здатна забезпечити таку потужність без перевантажень. Тут варто зазначити, що для побутових розеток на обмеження по потужності становить близько 3 – 3,5 кВт, при більшій потужності підключати плиту до мережі 230 В слід за спеціальними правилами. Альтернативний варіант — скористатися трифазною мережею 400 В: більшість сучасних плит з електронагрівачами допускають підключення як до 230 В, так і до 400 В, на вибір.
