Порівняння BRESSER Solarix 76/350 AZ vs BRESSER Venus 76/700 AZ

Тип монтування, яким оснащений телескоп.

Монтування – це механічний вузол, за допомогою якого телескоп кріпиться до штатива або ( в окремих варіантах) встановлюється прямо на землю. Крім кріплення, цей вузол відповідає також за наведення оптики в певну точку неба. Найбільшою популярністю в наш час користуються азимутальні пристосування в різних варіаціях — AZ1, AZ2, AZ3, а також у вигляді так званого монтування Добсона. Екваторіальні механізми різних моделей (EQ1, EQ2, EQ3, EQ4, EQ5) помітно складніше і дорожче, зате і можливостей дають більше. Зустрічаються системи, що поєднують відразу обидва ці типи монтувань — так звані азимутально-екваторіальні. І, нарешті, окремі телескопи і взагалі постачаються без монтування. Ось більш докладний опис цих варіантів:

— Азимутальне. Повна назва – «альт-азимутальна». Традиційно має дві осі повороту телескопа – одну для наведення за висотою, другу за азимутом. Різні моделі таких монтувань розрізняються за додатковими можливостями управління:

• AZ1. Не мають системи точного руху....
• AZ2. Оснащені системою точного руху по вертикалі (навколо горизонтальної осі).
• AZ3. Оснащені системами точного руху по обох осях.

У будь-якому разі друга вісь (азимутальна) в таких системах завжди розташовується вертикально, незалежно від географічного положення телескопа; в цьому і полягає ключова відмінність від описаних нижче екваторіальних монтувань. В цілому азимутальні механізми досить прості і недорогі самі по собі, при цьому цілком зручні і практичні, завдяки чому саме даний варіант користується найбільшою популярністю в наш час. Крім того, вони ідеально підходять для спостережень за наземними об'єктами. Ключовим недоліком даного варіанту є слабка придатність до безперервного «супроводу» небесних тіл (що рухаються по небосхилу внаслідок обертання Землі). Якщо в правильно налаштованому екваторіальному механізмі для цього потрібно повертати телескоп всього по одній осі, то в азимутальному потрібно задіяти обидві осі, причому нерівномірно. Ситуацію можна вирішити за допомогою системи автостеження, але ця функція помітно впливає на ціну всього приладу. І навіть її наявність не гарантує, що телескоп підійде для астрофотографії на тривалих витримках — адже при такому використанні потрібно забезпечувати не тільки точний рух по кожній окремій осі, але ще поправку на поворот зображення в кадрі (що передбачається далеко не в кожній системі автостеження і ще більше збільшує ціну).

– Добсона. Специфічний різновид описаних вище азимутальних монтувань, що застосовується майже виключно в рефлекторах. Також передбачає дві осі обертання – горизонтальну і вертикальну. Ключовою особливістю монтування Добсона є те, що воно не розраховане на штатив і встановлюється прямо на землю або іншу рівну поверхню; для цього в конструкції передбачається широка масивна основа. Подібні системи відмінно підходять для телескопів Ньютона, у яких окуляр розташовується в передній частині: завдяки низькому розташуванню тубуса на монтуванні сам окуляр виявляється на досить зручній висоті. Також до переваг «добсонів» можна віднести простоту, невисоку вартість і водночас гарну надійність, що робить їх придатними навіть для великих та важких телескопів. З недоліків слід відзначити слабку сумісність з нерівними поверхнями, особливо твердими, на зразок суцільної скелі (тоді як штативи, що використовуються з іншими типами монтувань, цього недоліку позбавлені).

— Екваторіальне. Монтування цього типу дають змогу синхронізувати рух телескопа з рухом небесних тіл по небосхилу, що виникає через обертання Землі. Умовну вертикальну вісь, що відповідає за поворот телескопа з боку в бік, в таких механізмах називають віссю прямого сходження (R. A.), А горизонтальну (для наведення по умовній вертикалі) — віссю схилень (Dec.). Перед використанням екваторіальне монтування налаштовується так, щоб вісь прямого сходження була спрямована на «полюс світу», паралельно осі обертання Землі («осі світу»); конкретний нахил щодо вертикалі залежить від географічної широти місця спостережень. Такий формат роботи помітно ускладнює як конструкцію самої монтування, так і процедуру його встановлення. З іншого боку, екваторіальні системи ідеально підходять для тривалого «супроводу» астрономічних об'єктів: щоб компенсувати рух небесного тіла через обертання Землі і утримувати ціль в полі зору, досить обертати телескоп навколо осі R.A. вправо (за годинниковою стрілкою), причому з чітко визначеною швидкістю – 15° на годину, незалежно від положення об'єкта по вертикалі. Це робить подібні конструкції ідеальним варіантом для астрофотографії – в тому числі об'єктів далекого космосу, для яких потрібні тривалі витримки. Фактично для цього навіть не потрібна повноцінна система автостеження – досить порівняно простого годинникового механізму, що обертає телескоп навколо осі прямого сходження. Зворотною стороною цих переваг, крім згаданої складності і високої вартості, є слабка придатність для великих важких телескопів — зі збільшенням ваги приладу вага підходящої екваторіальної системи збільшується ще швидше.
Що стосується різних моделей подібних монтувань, то вони маркуються буквено-цифровим індексом, від EQ1 до EQ5. В цілому чим більше кількість в позначенні – тим більше і важче сама конструкція (включаючи триногу, якщо вона постачається в комплекті), тим гірше вона підходить для переміщення з місця на місце, проте тим краще гасить вібрації і струси. А ось обмеження за вагою телескопа з моделлю екваторіального монтування безпосередньо не пов'язані.

– Азимутально-екваторіальне. Механізми, що поєднують в собі відразу два типи монтувань. Виглядає це так: на штатив встановлена азимутальна система, а на ній — екваторіальна, в якій вже кріпиться телескоп. Подібна конструкція дає змогу використовувати можливості обох типів монтувань. Так, азимутальний механізм цілком підходить для спостережень за великими небесними тілами ближнього космосу (Місяць, планети) і великими ділянками неба (такими, як сузір'я), при цьому він не потребує складного попереднього налаштування. А для астрофотозйомки або для розглядання об'єктів далекого космосу на великих збільшеннях зручніше використовувати екваторіальну систему. Однак на практиці подібна універсальність потрібна вкрай рідко, притому що поєднання двох типів монтувань ускладнює конструкцію, збільшує її вартість і знижує надійність. Так що цей варіант можна зустріти в одиничних моделях телескопів.

– Без монтування. Повна відсутність монтувальної системи в комплекті не дає змогу застосовувати телескоп «з коробки». Проте, вона буває оптимальним варіантом в деяких ситуаціях. Перша – якщо користувач хоче вибрати монтування на свій розсуд, не покладаючись на рішення виробника, або навіть зібрати його самостійно (наприклад, досить багато астрономів виготовляють свої власні системи Добсона). Другий характерний варіант – якщо в господарстві вже є монтування (наприклад, від старого телескопа, який прийшов в непридатність), і переплачувати за друге просто немає сенсу. У будь-якому разі при виборі подібної моделі варто звертати особливу увагу на тип кріплення, на який розрахована труба – від нього напряму залежить сумісність з конкретним монтуванням.

Фокусна відстань об'єктива телескопа.

Фокусна відстань — це відстань від оптичного центра об'єктива до площини, на яку проєктується зображення (екрана, фотоплівки, матриці), при якому об'єктив телескопа буде видавати максимально чітке зображення. Чим довше фокусна відстань — тим більше збільшення здатний забезпечити телескоп; однак потрібно враховувати, що показники збільшення також пов'язані з фокусною відстанню використовуваного окуляра і діаметром об'єктива (детальніше про це див. нижче). А ось на що цей параметр впливає безпосередньо — так це на габарити приладу, точніше, на довжину тубуса. У разі рефракторів і більшості рефлекторів (див. «Конструкція») довжина телескопа приблизно відповідає його фокусної відстані, а ось моделі дзеркально-лінзового типу можуть бути у 3 – 4 рази коротше фокусної відстані.

Також відзначимо, що фокусна відстань враховується в деяких формулах, що характеризують якість роботи телескопа. Наприклад, вважається, що для хорошої видимості через найпростішу різновидність рефракторного телескопа — т. зв. ахромат — необхідно, щоб його фокусна відстань була не менше, ніж D^2/10 (квадрат діаметра об'єктива, поділений на 10), а краще — не менш D^2/9.

Світлосила телескопа характеризує загальну кількість світла, що «захоплюється» системою і передається в око спостерігача. З точки зору цифр світлосила — це співвідношення між діаметром об'єктива і фокусною відстанню (див. вище): наприклад, для системи з апертурою 100 мм і фокусною відстанню 1000 мм світлосила буде складати 100/1000 = 1/10. Також цей показник називають «відносним отвором».

При виборі за світлосилою необхідно насамперед враховувати, для яких цілей планується застосовувати телескоп. Великий відносний отвір дуже зручний для астрофотографії, оскільки забезпечує пропускання великої кількості світла і дає змогу працювати з меншими витримками. А ось для візуальних спостережень висока світлосила не потрібна — навіть навпаки, більш довгофокусні (і, відповідно, менш світлосильні) телескопи характеризуються меншим рівнем аберацій і дають змогу застосовувати для спостереження більш зручні окуляри. Також відзначимо, що велика світлосила потребує застосування великих об'єктивів, що відповідним чином позначається на габаритах, вазі і ціні телескопа.

Роздільна здатність телескопа, визначена згідно з критерієм Релея (Rayleigh).

Роздільна здатність в даному випадку — це показник, що характеризує здатність телескопа розрізнити окремі джерела світла, розташовані на близькій відстані, іншими словами — здатність побачити їх саме як окремі об'єкти. Вимірюється цей показник в кутових секундах (1" — це 1/3600 частина градуса). На відстанях, менших, ніж роздільна здатність, ці джерела (наприклад, подвійні зірки) будуть зливатися в суцільну пляму. Таким чином, чим нижчі цифри в даному пункті — тим вища роздільна здатність, тим краще телескоп підходить для розглядування близько розташованих об'єктів. Однак варто враховувати, що в даному випадку мова йде не про можливість бачити повністю окремі один від одного об'єкти, а лише про можливість пізнати в витягнутій світловій плямі два джерела світла, що злилися (для спостерігача) в один. Для того, щоб спостерігач міг бачити два окремі джерела, відстань між ними повинна бути приблизно вдвічі більше заявленої роздільної здатності.

Критерій Релея є теоретичною величиною і розраховується за досить складною формулою, що враховує, крім діаметра об'єктива телескопа (див. вище), також довжину хвилі спостережуваного світу, відстані між об'єктами і до спостерігача і т. ін. Окремо видимими, згідно з даним методом, вважаються об'єкти, розташовані на більшій відстані один від одного, ніж для описаної вище межі Дауеса; тому для одного і того ж телескопа...роздільна здатність по Релею буде нижче, ніж по Дауесу (а цифри, зазначені у цьому пункті — відповідно, більші). З іншого боку, даний показник менше залежить від особистих особливостей користувача: розрізнити об'єкти на відстані, яка відповіднає критерію Релея, можуть навіть недосвідчені спостерігачі.

Тип шукача, передбаченого у телескопа.

Шукачем називають пристосування, призначене для наведення пристрою на певний небесний об'єкт. Необхідність такого пристосування пов'язана з тим, що телескопи, у зв'язку з високою кратністю, мають досить невеликі кути огляду, що сильно ускладнює візуальне наведення: в окулярі видно настільки маленький ділянку неба, що визначити за цими даними, куди саме спрямований телескоп і куди його потрібно повертати, практично неможливо. Наведення ж «по тубусу» дуже неточне, особливо у разі дзеркальних моделей, що мають більшу товщину і відносно малу довжину. Шукач же має невисоку кратність (або працює взагалі без збільшення) і, відповідно, широкі кути огляду, граючи, таким чином, роль своєрідного «прицілу» для основної оптичної системи телескопа.

В сучасних телескопах можуть застосовуватися такі види шукачів:

— Оптичний. Найчастіше подібні шукачі мають вигляд невеликого монокуляра, спрямованого паралельно оптичної осі телескопа. У полі зору монокуляра зазвичай наноситься розмітка, що показує, яка точка видимого простору відповідає полю зору самого телескопа. Здебільшого оптичні шукачі теж забезпечують певне збільшення — зазвичай близько 5 – 8х, тому під час роботи з такими системами, зазвичай, все одно потрібно первісне наведення телескопа «по тубусу». Перевагами оптики, порівняно з LED-шукачами, є простота конструкції, невисока вартість, а також гарна придатність для спосте...режень в місті, передмістях та інших умовах з досить світлим небом. Крім того, такі пристосування не залежать від джерел живлення. На тлі темного неба розмітка може бути видима погано, проте для таких ситуацій існує специфічний різновид шукачів — з підсвічуванням перехрестям. Правда, підсвічування потребує батарейок, але і при їх відсутності розмітка залишається видимою — як у звичайному шукачі, що не підсвічується. Пристосування даного типу позначаються традиційним для оптики індексом з двох чисел, перше з яких відповідає кратності, друге — діаметру об'єктива — наприклад, 5х24.

— З точковою наводкою (LED). Даний різновид шукачів за принципом дії аналогічний коліматорним прицілам: обов'язковим елементом конструкції є оглядове віконце (у вигляді характерного скельця в рамці), на яке проєктується мітка від джерела світла. Ця мітка може мати вигляд як точки, так і іншої фігури — перехрестя, кільця з точкою тощо. Будова подібного шукача така, що положення мітки у вікні залежить від положення ока спостерігача, однак ця мітка завжди вказує на точку, у яку спрямовано телескоп. LED-шукачі зручніше оптичних в тому сенсі, що користувачеві не доводиться наближати око впритул до окуляра — мітка непогано видима на відстані 20 – 30 см, що полегшує наведення в деяких ситуаціях (наприклад, якщо спостережуваний об'єкт розташований близько до зеніту). Крім того, подібні пристосування відмінно підходять для роботи з темним небом. Вони зазвичай не мають збільшення, однак це не можна назвати однозначним недоліком — для шукача велике поле зору часто буває важливіше наближення. А ось з однозначних практичних недоліків варто відзначити необхідність джерела живлення (звичайно батарейок) — без них система перетворюється на непотрібне скельце. Крім того, коліматори загалом помітно дорожче класичної оптики, а на тлі освітленого неба мітка може губитися.

Зазначимо, що існують телескопи, що взагалі не мають шукачів — це моделі з невеликим діаметром об'єктива, в яких мінімальна кратність (див. вище) невелика і забезпечує досить широке поле зору.

Тип фокусера (механічного вузла, який відповідає за фокусування зображення), передбаченого в конструкції телескопа. Процедура фокусування передбачає переміщення окуляра телескопа щодо об'єктива; різні типи фокусерів відрізняються за типом механізму, який забезпечує подібне переміщення.

— Рейковий. Як випливає з назви, подібні фокусери використовують механізм на основі зубчастої рейки, що переміщується за рахунок повороту ведучої шестерні; а ця шестерня, зі свого боку, пов'язана з ручкою фокусування. Головними перевагами рейкових систем є простота і невисока вартість. Водночас подібні механізми не дуже точні, до того ж часто мають люфти. У зв'язку з цим фокусери даного типу характерні переважно для недорогих телескопів початкового рівня.

— Крейфорда. Фокусери системи Крейфорда використовують роликові механізми, в яких зубці відсутні, а переміщення окуляра здійснюється за рахунок сили тертя між роликом і рухомою поверхнею. Вони вважаються значно більш прогресивними, ніж рейкові — зокрема, завдяки відсутності люфтів і плавному фокусуванні. Єдиним серйозним недоліком «крейфордів» можна назвати певну ймовірність проковзування; однак за рахунок застосування спеціальних матеріалів і інших конструктивних хитрощів подібна ймовірність практично зводиться до нуля. Завдяки цьому даний різновид фокусерів зустрічається навіть у найбільш прогресивних телескопах професійного рівня.

— Різьбовий. Конструкція різьбового...фокусера має в основі дві трубки — одна вставлена в іншу і посаджена на різьбу. Рух окуляра, необхідний для фокусування, здійснюється за рахунок обертання навколо поздовжньої осі – аналогічно тому, як ґвинт рухається в різьбі. Подібні фокусери максимально прості і недорогі, проте схильні до помітних люфтів і потребують регулярного змащення. Крім того, вони досить незручні для астрофотографії: при налаштуванні фокусу доводиться обертати приєднану до окуляра камеру. Тому даний різновид фокусуючих механізмів зустрічається досить рідко, переважно в невеликих і недорогих телескопах.

В даному пункті зазначаються окуляри, що входять у штатний комплект поставки телескопа, точніше — фокусні відстані цих окулярів.

Маючи ці дані і знаючи фокусна відстань телескопа (див. вище), можна визначити ступінь збільшення, що пристрій може видавати в комплектації «з коробки». Для телескопа без лінз Барлоу (див. нижче) та інших додаткових елементів подібного призначення кратність дорівнює фокусній відстані об'єктива, поделенному на фокусна відстань окуляра. Наприклад, оптика на 1000 мм, укомплектована «вічками» на 5 та 10 мм, буде здатна видати збільшення 1000/5=200х і 1000/10=100х.

За відсутності відповідного окуляра в комплекті його, зазвичай, можна докупити окремо.

Кратність лінзи Барлоу, передбаченої в комплекті телескопа.

Подібне пристосування (зазвичай, воно робиться знімним) являє собою розсіювальну лінзу або систему лінз, що встановлюється перед окуляром. Фактично лінза Барлоу збільшує фокусну відстань телескопа, забезпечуючи більший ступінь збільшення (і менший кут огляду) при тому ж окулярі. При цьому кратність збільшення з лінзою можна підрахувати, помножившпи «рідну» кратність з даними окуляром на кратність самої лінзи: наприклад, якщо телескоп з 10 мм окуляром забезпечував ступінь збільшення 100х, то при встановленні 3х лінзи Барлоу цей показник складе 100х3=300х. Зрозуміло, того ж ефекту можна досягти і при встановленні окуляра зі зменшеною фокусною відстанню. Однак, по-перше, подібний окуляр не завжди може бути доступний для придбання; по-друге, одна лінза Барлоу може застосовуватися з усіма окулярами, придатними для телескопа, розширюючи арсенал доступних кратностей збільшення. Особливо така можливість зручна в тих ситуаціях, коли спостерігачеві потрібен великий набір варіантів за ступенем збільшення. Наприклад, набір з 4 окулярів і однієї лінзи Барлоу забезпечує 8 варіантів кратності, при цьому працювати з таким набором зручніше, ніж з 8 окремими окулярами.

Кратність обертаючої лінзи, передбаченої в комплекті постачання телескопа.

Без застосування подібної лінзи телескоп, зазвичай, видає перевернуте зображення об'єкта, який розглядається. При астрономічних спостереженнях і астрофотографії це здебільшого не критично, проте при розгляданні наземних об'єктів подібне положення «картинки» викликає серйозні незручності. Обертаюча лінза забезпечує переворот зображення, даючи змогу спостерігачеві бачити справжнє (не перевернуте, не віддзеркалене) положення предметів у полі зору. Зустрічається ця функція переважно у відносно простих телескопах з невисокою кратністю збільшення і невеликим розміром об'єктива — саме вони вважаються найбільш придатними для наземних спостережень. Відзначимо, що, крім «чистих» лінз, зустрічаються також обертаючі системи на основі призм.

Що стосується кратності, то вона досить невелика і становить, зазвичай, від 1х до 1,5 х — це зводить до мінімуму вплив на якість зображення (а підвищувати загальний ступінь збільшення зручніше іншими способами — наприклад, за допомогою описаних вище лінзи Барлоу).