Порівняння Encore E99 vs Schecter Hellraiser Solo-II

Тип звукознімачів, використовуваних в електрогітарі.

— Пасивні. Пасивними називають звукознімачі, які не використовують власного електроживлення. Такі пристрої видають слабкий сигнал, тому гітари з пасивними звукознімачами вимагають зовнішнього підсилювача. З точки зору звучання багато музиканти вважають пасивні звукознімачі більш «природними» і динамічними, однак цей момент багато в чому дивиться на ситуацію заангажовано. Однозначною перевагою даного варіанта є великі можливості по експериментування з технікою звуковидобування. Крім того, пасивні модулі значно простіше і дешевше активних, до того ж не потребують власних джерел живлення. З іншого боку, такі звукознімачі схильні до ефекту зворотного зв'язку, що може створити проблеми в деяких ситуаціях. Так і чутливість до наведенням (і, відповідно, ймовірність виникнення перешкод) у них істотно вище.

— Активні. Звукознімачі, доповнені вбудованими передпідсилювачами для підвищення рівня сигналу, що подається на вихід інструменту. Завдяки додатковому посилення багато моделей мають зменшену, у порівнянні з пасивними, число витків у котушках, що знижує рівень перешкод і забезпечує більш чистий і збалансований по частотах сигнал. При цьому активний модуль краще зберігає верхні частоти; це дає ефект «яскравості», «прозорості» звуку. Правда, зустрічається думка, що цей звук виходить ненатуральним, однак цей момент, знову ж таки, у чому ди...виться на ситуацію заангажовано. А ось з однозначних недоліків активних звукознімачів можна зазначити потребу у власному джерелі живлення. Один з найбільш популярних варіантів для цього — батарейка 9 В, встановлюється в спеціальний відсік в корпусі гітари.

Можливість відключення однієї з котушок в звукознімачі типу «хамбакер».

Звукознімачі з даною функцією, по суті, є універсальними модулями, здатними працювати як в режимі хамбакера, так і в режимі синглу. Докладніше про те й інше див. «Схема звукознімачів». А можливість перемикання між цими режимами дозволяє музикантові змінювати забарвлення звуку, не вдаючись до зовнішніх доробкам або зміну інструменту. Наприклад, для динамічної композиції з насиченим перевантаженням зручніше використовувати хамбакер у класичному вигляді, а для повільної ліричної мелодії досить пересунути перемикач — і можна користуватися всіма перевагами синглу.

Тип темброблока, що використовується в конструкції електрогітари.

Темброблок — це «посередник» між звукознімачем і виходом гітари: набір електронних схем, що забезпечує передачу сигналу, а нерідко — його обробку (регулювання гучності, корекцію частот, попереднє посилення тощо). В сучасних електрогітарах зустрічаються такі типи темброблоков:

— Пасивний. Пасивними називають темброблоки, не вимагають під час роботи додаткових джерел живлення. Зазвичай, такі модулі мають найпростішу конструкцію і функціонал, регулювання обмежуються зміною гучності, а також корекцією частот пасивним способом (шляхом «зрізання» потрібних частот). Водночас пасивні темброблоки прості, компактні, недорогі і не залежать від батарейок; а необхідні регулювання можна провести і на зовнішньому обладнанні (у будь-якому разі електрогітарі буде потрібно підключення до нього). Як наслідок — більшість сучасних інструментів оснащується саме даної різновидом темброблоков.

— Активний. Ключовою відмінністю пасивного темброблока є те, що для роботи йому потрібен власний джерело живлення. Найчастіше цю роль грає батарейка типу «Крона», встановлена в спеціальному гнізді в корпус електрогітари. Необхідність у живленні зумовлена великою кількістю додаткових функцій: активні темброблоки здатні підсилювати сигнал, що поступає із звукознімачів, пригнічувати перешкоди і навіть погоджувати опір виходу інструмента з входом підсилювача. Так і активний спосіб...регулювання тембру є більш прогресивним, ніж пасивний, він дозволяє точніше налаштувати співвідношення частот. З іншого боку, активні модулі помітно дорожче, а без батарейки темброблок перетворюється в набір непотрібних деталей. Втім, споживають такі пристрої порівняно небагато енергії, і одного елемента живлення вистачає на досить довгий термін.

— Активний/пасивний. Темброблоки, що поєднують можливості двох описаних вище варіантів. За наявності живлення такий модуль працює в активному режимі, а якщо живлення немає — перетворюється на пасивний. Таким чином, музикант може користуватися всіма перевагами активного темброблока і водночас не переживати, що через розрядженої батареї інструмент стане повністю даремним (хоча, зрозуміло, в пасивному режимі функціонал темброблока виходить не настільки великим). Водночас комбіновані модулі досить складні і дороги, а реальна потреба в подібній універсальності виникає досить рідко. Тому й особливого поширення цей варіант не отримав.

Кількість регуляторів тембру, передбачена в конструкції електрогітари.

Один регулятор тембру відповідає за звук електрогітари в цілому; а от якщо таких ручок декілька, вони можуть мати різні формати роботи. Наприклад, кожна ручка може відповідати або за власний звукознімач, або за окрему смугу частот. У другому випадку набір ручок відіграє роль еквалайзера, що дозволяє налаштовувати звук за рахунок зміни гучності низьких та високих (іноді окремо середніх) частот.

У будь-якому випадку наявність кількох регуляторів тембру розширює можливості зміни кольору звуку засобами самої гітари, без застосування додаткового обладнання.

Матеріал, з якого виконаний корпус електрогітари. Для моделей з вирізами (напівакустичних, див. «Тип») в даному випадку може враховуватися тільки матеріал нижньої деки і бічних поверхонь, а дані по верхній деці наводитися окремо (докладніше див. «Матеріал кришки деки»).

Зараз на ринку представлені корпусу з таких дерев: червоне, клен, вільха, ясен, вільха.

Немає сенсу докладно зупинятися на кожному з матеріалів, що зустрічаються в сучасних електрогітарах. Їх різноманітність дуже велика, однак, на відміну від акустичних гітар, корпус в даному випадку грає не таку значну роль при формуванні звуку, і його матеріал порівняно слабко впливає на акустичні властивості інструменту (хоча яка конкретна ступінь такого впливу — питання спірне). При бажанні можна знайти детальні дані щодо того чи іншого матеріалу в спеціальних джерелах, однак на практиці має сенс дивитися передусім на зовнішній вигляд інструменту і його цінову категорію.

Спосіб кріплення грифа до корпусу, використовуваний в електрогітарі.

— Болтовою. Самий недорогий і практичний (з точки зору технології виробництва і ремонту) спосіб кріплення: гриф прикручується до корпусу болтами. Завдяки цьому збірка гітари виходить максимально простий, а з готового інструменту гриф легко можна зняти для ремонту або навіть заміни на новий. Зазначимо, що хоча болтовою спосіб вважається «бюджетним» (зустрічається переважно в інструментах відповідного рівня), не можна сказати, що він однозначно гірше інших варіантів: гітари такої конструкції мають відносно слабкий сустейн, зате дають яскравий, різкий тон з хорошою атакою. Вони можуть застосовуватися практично в будь-якому жанрі, однак найбільш придатними вважаються все ж для важкої музики.

— Вклеєний. Гриф, встановлений у виїмку на корпусі і закріплений у ній за допомогою епоксидної смоли або іншого адгезивного складу. Така конструкція не дає змогу досягти настільки потужної атаки, як на болтових грифах, зате забезпечує відмінний сустейн і приємну забарвлення звуку. Та й загалом клейове з'єднання вважається більш прогресивним, оскільки краще розкриває акустичні властивості дерева. З іншого боку, такі інструменти складніше і дорожче як у виробництві, так і в ремонті, ніж «болтові».

— Наскрізний. Назва даного способу пов'язано з тим, що гриф проходить через корпус наскрі...зь, до «нижнього» (з боку мосту) торця. Багато інструменти такого типу з задньої сторони виглядають так, як ніби до цілісного шматка деревини, з якого виточений гриф і середня частина корпуса, приробили дві додаткові деталі для додання корпусу потрібної форми і ширини (хоча технологія виготовлення, зрозуміло, дещо складніше). Вважається, що наскрізне кріплення грифа максимально розкриває можливості дерева і дає змогу досягти найбільш якісного звучання, з рівною частотною характеристикою і відмінним састейном. Однак і коштують такі конструкції досить недешево, до того ж вони вимагають дуже обережного поводження — тим більше, що ремонт наскрізного грифа в кращому випадку складний і доріг, а часто взагалі неможливий. Зазначимо, що цей варіант застосовується переважно в басах, електрогітари з наскрізним способом кріплення випускаються помітно рідше.

Лад — це проміжок між поріжками на грифі; кожен такий проміжок відповідає за свою ноту (інтервал між ладами — півтону). Відповідно, чим більше ладів, тим більше нот можна взяти на одній струні. Однак варто враховувати, що ширина проміжків між поріжками зменшується по мірі наближення до бриджу, і якщо ладів багато, гра на високих ладах може виявитися непростою справою, що вимагає дуже високої точності.

Найпопулярніші на сьогоднішній день варіанти — 22 або 24 лада, вони зустрічаються в більшості електрогітар всіх типів. В басах зустрічається і менша кількість (20 ладів і 21 лад), оскільки відстань між поріжками на таких інструментах більше, і грифи, відповідно, при тому числі ладів виходять більш довгими, ніж у гітар.

Загалом звертати увагу на цей параметр має сенс насамперед професійним музикантам, яким принципово важливо велике «простір для маневру».

Окрему категорію являють собою безладові інструменти, повністю позбавлені порожков. Практично всі вони належать до бас-гітар; зустрічаються і без електрогітари ладів, проте дуже рідко. У таких інструментах роль поріжка грає палець музиканта, притискуючи струни до грифа. Техніка гри на безладових гітарах помітно складніше: по-перше, для добування чистих нот необхідно дуже точне розташування пальця; по-друге, така кон...струкція знижує гучність звуку і тривалість састейна, і для отримання звуку потрібної гучності можуть знадобитися спеціальні прийоми гри (а для басів — ще й більш важкі струни). З іншого боку, відсутність ладів дає професійному музиканту ряд додаткових можливостей. Приміром, на безладовом грифі можна робити дуже плавні слайди, без ступеневого переходу між нотами, а сам інструмент не прив'язаний до стандартного 12-ступенному строю, що може дуже стати в нагоді в деяких областях музики (експериментальної, східної тощо). Також відзначимо, що безладова бас-гітара і за звучанням, і за технікою гри дуже близька до класичного контрабасу, що особливо цінують любителі джазу і інших схожих стилів.

Профіль грифа, встановленого в електрогітарі.

Профіль грифа називають його форму в розрізі, точніше — форму задньої частини грифа. На звучання гітари даний параметр практично не впливає, проте безпосередньо позначається на зручності гри. В ідеалі гриф повинен «наповнювати» руку, однак і не бути надто великим, інакше не вийде обхопити його в потрібній мірі.

Профілі позначають буквами С, D, V і U — залежно від того, яку букву нагадує гриф в розрізі. Профіль D — найбільш плоский, C — трохи більш опуклий, з майже рівномірним кривизною по всій довжині, U — більш об'ємний, з більшою шириною профілю в районі накладки, а профіль V в класичному вигляді має вигляд кута з заокругленою вершиною. Існують також модифікації цих варіантів — наприклад, «thin», що передбачає зменшену товщину профілю, або «modern», зі злегка поліпшену (в теорії) ергономікою.

Найбільш популярні види профілю — C, U і їх «сучасні» (modern) модифікації. Профіль C — майже напівкруглий, профіль U — більш об'ємний, у накладки грифа його краю майже паралельні і лише ближче до задньої частини грифа різко закруглюються. Термінами modern C і modern U позначаються різні поліпшені версії даних профілів, їх форма може бути різною.

На практиці ж вибір профілю грифа залежить виключно від особистих уподобань гітариста, особливостей його рук...і бажаної техніки гри. Таким чином, не існує «ідеальної» форми профілю — в кожному випадку оптимальний вибір буде різним. Ідеальний варіант — випробувати кілька типів профілю «наживо», визначитися, який з них виявиться більш зручним, і вибирати інструмент з грифом такого ж або подібного за формою профілю.

Ширина грифа електрогітари у районі верхнього поріжка. Ближче до корпусу гриф може дещо розширюватись, проте це не обов'язково, та й кут розширення може бути різним. Тому основним розміром вважається саме ширина у районі верхнього поріжка.

Цей параметр має двояке значення. З одного боку, широкий гриф незручний для музикантів з маленькими руками та короткими пальцями — діставати до далеких струн у таких випадках важко. З іншого боку, велика ширина означає більшу відстань між окремими струнами, що знижує ймовірність зачепити сусідню струну при неточному натисканні і може полегшити гру (особливо якщо гітарист має великі товсті пальці). Втім, ці моменти не є абсолютними, і зручність ігри — справа вельми суб'єктивна, яка залежить від багатьох особливостей музиканта і техніки, яку він використовує. Також не варто забувати, що грифи можуть мати різний профіль (див. вище), і інструменти з різним профілем грифа будуть по-різному відчуватися в руках навіть за однакової ширини у верхнього порожка. Тому найнадійніший метод вибору — випробувати грифи різного розміру та профілю «наживо», визначитися з оптимальним варіантом та вибирати на основі цього.

Найменша ширина грифа у верхнього поріжка у сучасних електрогітарах становить близько 39 мм. Такій розмір зустрічається переважно в бас-гітарах (див. «Тип»), що мають 4 струни і гриф, що помітно розширюється до корпусу (завдяки чому зверху його можна зробити досить вузьким, тим більше що при грі на басу ноти рі...дко затискаються у самого грифа) . Електрогітари (включаючи напівакустичні) дещо ширші – від 41 мм, показник у 43 – 48 мм вважається середнім, а у найбільших інструментах гриф може мати завширшки до 55 мм (втім, такі розміри характерні переважно для інструментів, що мають більше 6 струн) .