Порівняння Schecter C-7 SGR vs Schecter Demon-7

Тип звукознімачів, використовуваних в електрогітарі.

— Пасивні. Пасивними називають звукознімачі, які не використовують власного електроживлення. Такі пристрої видають слабкий сигнал, тому гітари з пасивними звукознімачами вимагають зовнішнього підсилювача. З точки зору звучання багато музиканти вважають пасивні звукознімачі більш «природними» і динамічними, однак цей момент багато в чому дивиться на ситуацію заангажовано. Однозначною перевагою даного варіанта є великі можливості по експериментування з технікою звуковидобування. Крім того, пасивні модулі значно простіше і дешевше активних, до того ж не потребують власних джерел живлення. З іншого боку, такі звукознімачі схильні до ефекту зворотного зв'язку, що може створити проблеми в деяких ситуаціях. Так і чутливість до наведенням (і, відповідно, ймовірність виникнення перешкод) у них істотно вище.

— Активні. Звукознімачі, доповнені вбудованими передпідсилювачами для підвищення рівня сигналу, що подається на вихід інструменту. Завдяки додатковому посилення багато моделей мають зменшену, у порівнянні з пасивними, число витків у котушках, що знижує рівень перешкод і забезпечує більш чистий і збалансований по частотах сигнал. При цьому активний модуль краще зберігає верхні частоти; це дає ефект «яскравості», «прозорості» звуку. Правда, зустрічається думка, що цей звук виходить ненатуральним, однак цей момент, знову ж таки, у чому ди...виться на ситуацію заангажовано. А ось з однозначних недоліків активних звукознімачів можна зазначити потребу у власному джерелі живлення. Один з найбільш популярних варіантів для цього — батарейка 9 В, встановлюється в спеціальний відсік в корпусі гітари.

Тип темброблока, що використовується в конструкції електрогітари.

Темброблок — це «посередник» між звукознімачем і виходом гітари: набір електронних схем, що забезпечує передачу сигналу, а нерідко — його обробку (регулювання гучності, корекцію частот, попереднє посилення тощо). В сучасних електрогітарах зустрічаються такі типи темброблоков:

— Пасивний. Пасивними називають темброблоки, не вимагають під час роботи додаткових джерел живлення. Зазвичай, такі модулі мають найпростішу конструкцію і функціонал, регулювання обмежуються зміною гучності, а також корекцією частот пасивним способом (шляхом «зрізання» потрібних частот). Водночас пасивні темброблоки прості, компактні, недорогі і не залежать від батарейок; а необхідні регулювання можна провести і на зовнішньому обладнанні (у будь-якому разі електрогітарі буде потрібно підключення до нього). Як наслідок — більшість сучасних інструментів оснащується саме даної різновидом темброблоков.

— Активний. Ключовою відмінністю пасивного темброблока є те, що для роботи йому потрібен власний джерело живлення. Найчастіше цю роль грає батарейка типу «Крона», встановлена в спеціальному гнізді в корпус електрогітари. Необхідність у живленні зумовлена великою кількістю додаткових функцій: активні темброблоки здатні підсилювати сигнал, що поступає із звукознімачів, пригнічувати перешкоди і навіть погоджувати опір виходу інструмента з входом підсилювача. Так і активний спосіб...регулювання тембру є більш прогресивним, ніж пасивний, він дозволяє точніше налаштувати співвідношення частот. З іншого боку, активні модулі помітно дорожче, а без батарейки темброблок перетворюється в набір непотрібних деталей. Втім, споживають такі пристрої порівняно небагато енергії, і одного елемента живлення вистачає на досить довгий термін.

— Активний/пасивний. Темброблоки, що поєднують можливості двох описаних вище варіантів. За наявності живлення такий модуль працює в активному режимі, а якщо живлення немає — перетворюється на пасивний. Таким чином, музикант може користуватися всіма перевагами активного темброблока і водночас не переживати, що через розрядженої батареї інструмент стане повністю даремним (хоча, зрозуміло, в пасивному режимі функціонал темброблока виходить не настільки великим). Водночас комбіновані модулі досить складні і дороги, а реальна потреба в подібній універсальності виникає досить рідко. Тому й особливого поширення цей варіант не отримав.

Спосіб кріплення грифа до корпусу, використовуваний в електрогітарі.

— Болтовою. Самий недорогий і практичний (з точки зору технології виробництва і ремонту) спосіб кріплення: гриф прикручується до корпусу болтами. Завдяки цьому збірка гітари виходить максимально простий, а з готового інструменту гриф легко можна зняти для ремонту або навіть заміни на новий. Зазначимо, що хоча болтовою спосіб вважається «бюджетним» (зустрічається переважно в інструментах відповідного рівня), не можна сказати, що він однозначно гірше інших варіантів: гітари такої конструкції мають відносно слабкий сустейн, зате дають яскравий, різкий тон з хорошою атакою. Вони можуть застосовуватися практично в будь-якому жанрі, однак найбільш придатними вважаються все ж для важкої музики.

— Вклеєний. Гриф, встановлений у виїмку на корпусі і закріплений у ній за допомогою епоксидної смоли або іншого адгезивного складу. Така конструкція не дає змогу досягти настільки потужної атаки, як на болтових грифах, зате забезпечує відмінний сустейн і приємну забарвлення звуку. Та й загалом клейове з'єднання вважається більш прогресивним, оскільки краще розкриває акустичні властивості дерева. З іншого боку, такі інструменти складніше і дорожче як у виробництві, так і в ремонті, ніж «болтові».

— Наскрізний. Назва даного способу пов'язано з тим, що гриф проходить через корпус наскрі...зь, до «нижнього» (з боку мосту) торця. Багато інструменти такого типу з задньої сторони виглядають так, як ніби до цілісного шматка деревини, з якого виточений гриф і середня частина корпуса, приробили дві додаткові деталі для додання корпусу потрібної форми і ширини (хоча технологія виготовлення, зрозуміло, дещо складніше). Вважається, що наскрізне кріплення грифа максимально розкриває можливості дерева і дає змогу досягти найбільш якісного звучання, з рівною частотною характеристикою і відмінним састейном. Однак і коштують такі конструкції досить недешево, до того ж вони вимагають дуже обережного поводження — тим більше, що ремонт наскрізного грифа в кращому випадку складний і доріг, а часто взагалі неможливий. Зазначимо, що цей варіант застосовується переважно в басах, електрогітари з наскрізним способом кріплення випускаються помітно рідше.

Радіус кривизни накладки, встановлений на грифі електрогітари.

Накладка знаходиться безпосередньо під струнами, саме до неї музикант притискає струни при грі. Якщо подивитися на гриф у поперечному розрізі, його верхня частина з накладкою матиме форму дуги; радіус цієї дуги і мається на увазі у разі. Чим менший радіус — тим випуклішою буде ця дуга, і навпаки, великий радіус відповідатиме практично плоскій поверхні.

В цілому вважається, що менший радіус накладки краще підходить для ігри акордами, а більше рівна, плоска поверхня спрощує виконання технічних пасажів з великою кількістю спеціальних прийомів на кшталт підтяжок (бендів). Середнім і, можна сказати, класичним значенням діаметра є 12", це найпопулярніший варіант серед сучасних електрогітар. Найменший показник - трохи більше 7", він зустрічається в деяких гітарах з корпусами типу Stratocaster (як в оригінальних інструментах від Fender, наприклад і в копіях ). А найбільш плоскі накладки мають діаметр 20" і більше.

Зазначимо, що нерідко зустрічаються інструменти зі змінним радіусом накладки — меншим у головки грифа (де частіше грають акордами) та більшим у корпусу (де грають соло по нотах). У разі вказується радіус у верхнього порожка.

Мензурой називають відстань від верхнього поріжка до бриджа; іншими словами — це робоча довжина відкритої (не притиснутої пальцем) струни. Чим більше ця відстань, тим сильніше повинні бути натягнуті струни для досягнення потрібної висоти звуку і тим більше зусилля потрібно докладати для їх притиснення до грифу. При цьому деякі гітаристи стверджують, що навіть невелика різниця в довжині — менше дюйма — вже забезпечує значну різницю у відчуттях при грі.

Крім того, цей параметр впливає і на забарвлення звуку. Більша довжина дає можливість отримувати більш яскравий, дзвінкий і виразний звук, а менша — більш щільний, «теплий» і згладжений. Таким чином, за інших рівних умов для гри акордами краще підходить порівняно коротка мензура, а для досягнення потрібного звуку у соло може знадобитися більш довгий інструмент.

Найбільш популярні варіанти за довжиною мензури в електрогітарах (не басах) — 24.75" («гібсонівська») і 25.5" («фендерівська»). Показники менше 22" зустрічається вкрай рідко, переважно в інструментах з мініатюрними корпусами 3/4" (див. «Розмір»), а максимальне значення становить близько 28", більш довгі інструменти практично не випускаються. А ось баси мають помітно більшу довжину (інакше струни для них довелося б робити дуже товстими або натягувати занадто слабо): в найбільш коротких моделях передбачається мензура на 30", класичним же значенням є 34".

Відзначимо, що конструкція бриджу нерідко дає можливість змінювати фактичну довжину мензури (в т. ч. для кожної струни окремо); це робиться для того, щоб інструмент точно налаштовував за ладами. Тому в характеристиках прийнято вказувати довжину мензури за замовчуванням, без додаткових підлаштувань.