Порівняння MikroTik CRS326-24G-2S+IN vs MikroTik CRS125-24G-1S-IN

Пропускна здатність комутатора-максимальний об'єм трафіку, який він здатний обслужити. Вказується в гигабитах в секунду.

Даний параметр безпосередньо залежить від кількості мережевих портів в пристрої (не рахуючи Uplink). Власне, навіть якщо пропускна здатність не приведена в характеристиках — ще можна обчислити за такою формулою: число портів, помножене на пропускну здатність окремого порту і помножене на два (так як враховується і вхідний, і вихідний трафік). Наприклад, модель на 8 роз'ємів Gigabit Ethernet і 2 порти SFP матиме пропускну здатність в (8*1 + 2*1)*2 = 20 Гбіт / с.

Вибір за даним показником досить очевидний: потрібно оцінити передбачувані обсяги трафіку в обслуговуваному сегменті мережі і переконатися, що пропускна здатність комутатора буде перекривати її з запасом хоча б в 10 – 15 % (це дасть додаткову гарантію на випадок нештатних ситуацій). При цьому, якщо планується часто працювати на високих, близьких до максимальних, навантаженнях — не завадить уточнити ще таку характеристику, як внутрішня пропускна здатність комутатора. Вона зазвичай наводиться в докладному технічному описі, і якщо це значення менше загальної пропускної здатності — при значних навантаженнях можуть виникнути серйозні проблеми в роботі.

Кількість оптичних мережевих портів стандарту SFP, передбачена в конструкції комутатора. Підкреслимо, що мова йде про «звичайні» SFP; дані по SFP+, як правило, вказуються окремо.

Конкретно в свічах під маркуванням «SFP» зазвичай мається на увазі роз'єм під оптоволокно зі швидкістю підключення в 1 Гбіт/с. Формально це не так багато в порівнянні зі швидкостями LAN; однак даний формат підключення має низку переваг перед Ethernet. Одним з головних є велика ефективна дальність: згаданий гігабітний стандарт, що застосовується в комутаторах, працює з кабелем довжиною до 550 м, причому за мірками оптоволокна це ще дуже небагато. Правда, сам кабель чутливий до перегинів і потребує досить делікатного поводження; з іншого боку, він абсолютно несприйнятливий до електромагнітних перешкод. З іншого боку, в цілому формат SFP помітно менш популярний в мережевому обладнанні, ніж LAN; тому і портів такого типу навіть в прогресивних пристроях передбачається небагато. Так, найбільшого поширення набули рішення на 2 роз'єми або 4 роз'єми SFP, хоча зустрічається і більша кількість – 6, 8, а то і 10 і більше. Також варто враховувати, що в комутаторах можуть використовуватися так звані combo-роз'єми, що поєднують в собі SFP і Ethernet; наявність таких портів уточнюється в примітках, вони враховуються як при підрахунку LAN, так і при підрахунку SFP.

Уточнимо, що входи Uplink також нерідко використовують даний...тип роз'єма; однак їх кількість вказується окремо (див. нижче).

Кількість оптичних портів SFP+, передбачена в конструкції комутатора. Відразу уточнимо, що мова йде про звичайні мережеві порти; входи Uplink також можуть використовувати цей інтерфейс, проте їх кількість навіть в цьому разі вказується окремо (див. нижче).

Загальними перевагами оптоволокна перед звичайним Ethernet-кабелем є велика дальність зв'язку і нечутливість до електромагнітних перешкод. А конкретно SFP + являє собою розвиток оригінального стандарту SFP; в комутаторах такі роз'єми стандартно працюють на швидкості 10 Гбіт/с. Що стосується кількості таких портів, то при всіх своїх перевагах оптоволокно в мережевому обладнанні все ж використовується досить рідко. Тому найбільшого поширення отримали комутатори на 1 – 2, рідше 4 роз'єми SFP+, хоча зустрічається і більша кількість. Також варто враховувати, що в комутаторах можуть використовуватися так звані combo-роз'єми, що поєднують SFP+ і RJ-45; наявність таких портів уточнюється у примітках, вони враховуються як при підрахунку RJ-45, і при підрахунку SFP+.

Тип роз'єму (роз'ємів), що використовується в комутаторі в якості інтерфейсу Uplink.

Докладніше про такий інтерфейс див. вище; тут же відзначимо, що в якості Uplink зазвичай використовуються такі ж мережеві порти, як і для підключення до комутатора окремих пристроїв. Ось основні варіанти таких роз'ємів:

— Fast Ethernet — мережевий роз'єм LAN (під «виту пару») з підтримкою швидкості до 100 Мбіт/с. Така швидкість вважається невисокою за сучасними мірками, тоді як порт Uplink висуває підвищені вимоги до пропускної здатності — адже через нього йде трафік від всіх пристроїв, що обслуговуються комутатором. Тому в такій ролі порти Fast Ethernet використовуються переважно в недорогих і застарілих моделях.

— Gigabit Ethernet — роз'єм LAN з підтримкою швидкості до 1 Гбіт/с. Такої швидкості нерідко буває достатньо навіть для досить великої мережі, при цьому самі роз'єми коштують порівняно недорого.

– 2.5 Gigabit Ethernet – роз'єм LAN з підтримкою швидкостей до 2.5 Гбіт/с.

— 10Gigabit Ethernet — роз'єм LAN з підтримкою швидкості до 10 Гбіт/с. Такі можливості дають змогу комфортно працювати навіть з дуже великими об'ємами трафіку, однак помітно впливають на ціну комутатора. Тому даний варіант зустрічається рідко, переважно у висококласних моделях.

— SFP. Роз'єм під оптоволоконний кабель, що підтримує швидкість близько 1 Гбіт/с. При цьому перед Gigabit Ethernet, що має аналогічну...пропускну здатність, такий роз'єм має одну помітну перевагу – більшу дальність підключення (зазвичай до 550 м).

– SFP+. Розвиток описаного вище стандарту SFP. У комутаторах зазвичай передбачається швидкість підключення до 10 Гбіт/с; як і оригінальний стандарт, помітно перевершує за ефективною дальністю підключення Ethernet. З іншого боку, реальна необхідність у таких швидкостях виникає не так часто, а обходиться SFP+ досить дорого. Тому наявність таких роз'ємів Uplink характерна переважно для висококласних моделей з великою кількістю портів.

– SFP28. Черговий розвиток SFP із підвищеною пропускною здатністю до 25 Гбіт/с.

– QSFP / QSFP+. Найбільш швидкісні SFP аж до 40 Гбіт/с.

Зазначимо також, що описані вище роз'єми (крім хіба що Fast Ethernet) рідко застосовуються як єдиний тип входу Uplink. Помітно більшого поширення отримали поєднання електричних та оптоволоконних портів — SFP/Gigabit Ethernet та SFP+/10Gigabit Ethernet. Це забезпечує універсальність у підключенні, даючи можливість використовувати найбільш зручний у тій чи іншій ситуації тип кабелю; а при необхідності, зрозуміло, можна використовувати відразу всі входи Uplink. Однак варто врахувати, що в окремих моделях інтерфейси Ethernet та SFP можуть поєднуватися в одному фізичному роз'ємі. Тож перед покупкою цей нюанс не завадить уточнити окремо.

Існують також комутатори, які використовують поєднання двох типів SFP – SFP/SFP+; однак таких моделей мало і належать вони переважно до професійного рівня.

Наявність в комутаторі консольного порту. Цей роз'єм застосовується для управління налаштуваннями пристрою з окремого комп'ютера, який і відіграє роль пульта управління — консолі. Перевагою такого формату роботи є те, що доступ до функцій комутатора не залежить від стану мережі; крім того, на консолі можна використовувати спеціальні утиліти, що забезпечують більш широкі можливості, ніж звичайний веб-інтерфейс або мережеві протоколи (див. «Управління»). Найчастіше консольний порт використовує роз'єм стандарту RS-232.

— DHCP-сервер. Функція, що полегшує управління IP-адресами підключені до комутатора пристроїв. Без власного IP-адреси коректна робота мережного пристрою неможлива; а підтримка DHCP дозволяє присвоювати ці адреси як вручну, так і повністю автоматично. При цьому для автоматичного режиму адміністратор може задати додаткові параметри (діапазон адрес, максимальний час використання однієї адреси). І навіть в повністю ручному режимі робота з адресами здійснюється тільки засобами самого комутатора (тоді як без DHCP довелося б прописувати ці параметри ще й у налаштуваннях кожного пристрою в мережі).

— Підтримка стекування. Можливість роботи пристрою в режимі стека. Стек являє собою кілька комутаторів, сприйманих мережею як один «свіч», з одним MAC-адресою, однією IP-адресою і з загальною кількістю роз'ємів, рівним сумарною кількістю портів у всіх задіяних пристроях. Ця функція стане в нагоді, якщо Ви хочете побудувати велику мережу, на яку не вистачає можливостей одного «свіча», але не хочете ускладнювати топологію.

— Link Aggregation. Підтримка комутатором технології агрегування каналів. Ця технологія дозволяє об'єднувати декілька паралельних фізичних каналів зв'язку в один логічний, що підвищує швидкість і надійність з'єднання. Простіше кажучи, свіч з такою функцією можна підключити до іншого пристрою (наприклад, маршрутизатор) не одним кабелем, а відразу д...вома або навіть більше. Збільшення швидкості при цьому відбувається за рахунок підсумовування пропускної спроможності всіх фізичних каналів; щоправда, загальна швидкість може бути менше суми швидкостей — з іншого боку, об'єднання декількох порівняно повільних роз'ємів часто обходиться дешевше, ніж використання обладнання з більш прогресивним одиничним інтерфейсом. А підвищення надійності здійснюється, по-перше, за рахунок розподілу загального навантаження по окремим фізичним каналах, по-друге, за рахунок «гарячого» резервування: вихід з ладу одного порту або кабелю може знизити швидкість, однак не призводить до повного розриву з'єднання, а при відновленні працездатності канал включається в роботу автоматично.
Зазначимо, що для Link Aggregation може використовуватися як стандартний протокол LACP, так і нестандартні фірмові технології (останнє характерне, наприклад, для комутаторів Cisco). Крім того, існує досить багато альтернативних найменувань даної технології — port trunking, link bundling тощо; іноді різниця полягає лише в назві, іноді є й технічні нюанси. Всі ці подробиці варто уточнювати окремо.

— VLAN. Підтримка комутатором функції VLAN — віртуальних локальних мереж. У цьому разі зміст цієї функції полягає в можливості створювати окремі логічні (віртуальні локальні мережі в межах фізичної «локалки». Таким чином можна, наприклад, розділити відділи у великій організації, створивши для кожної з них свою локальну мережу. Організація VLAN дозволяє знизити навантаження на мережеве обладнання, а також підвищити ступінь захисту даних.

— Захист від петель. Наявність в комутаторі функції захисту від петель. Петлю в даному випадку можна описати як ситуацію, коли один і той самий сигнал запускається в мережі з нескінченного циклу. Це може бути наслідком некоректного підключення кабелів, використання надлишкових сполук (redundant links) і деяких інших причин, але в будь-якому разі подібне явище може «покласти» мережу, а значить, є вкрай небажаним. Захист дозволяє уникнути появи петель — зазвичай шляхом відключення «зациклених» портів.

— Обмеження швидкості доступу. Можливість обмежити швидкість обміну даними для окремих портів комутатора. Таким чином можна знизити навантаження на мережу і запобігти «забивання» каналу окремими терміналами.

Зазначимо, що цим списком справа не обмежується: у сучасних комутаторах можуть зустрічатися і інші можливості.

Статична маршрутизація здійснюється за стандартною схемою, а ось для динамічної використовуються різні протоколи. Ідея динамічної полягає в тому, що таблиця маршрутів постійно редагується програмним способом, в автоматичному режимі. Для цього мережеві пристрої (точніше, програми маршрутизації, що працюють на них) обмінюються між собою службовою інформацією, на підставі якої в таблицю і записуються оптимальні адреси. Одним з фундаментальних понять динамічної маршрутизації є метрика — комплексний показник, що визначає умовну відстань до конкретної адреси (іншими словами — наскільки той чи інший маршрут близький до оптимального). Різні протоколи використовують різні способи визначення метрик і обміну даними про них; ось деякі з найбільш поширених варіантів:

— RIP. Один з найпоширеніших протоколів динамічної маршрутизації; був вперше застосований ще у 1969 році в мережі ARPANET, що стала попередницею сучасного Інтернету. Належить до так званих дистанційно-векторних алгоритмів: метрика в протоколі RIP вказується за вектором відстані між маршрутизатором і вузлом мережі, а кожен такий вектор включає інформацію про напрямок передачі даних і кількість «хопів» (ділянок між проміжними вузлами) до відповідного мережевого пристрою. При використанні RIP метрики розсилаються по мережі кожні 30 секунд; при цьому, отримавши від «сусіда» дані про відомі йому вузли, маршрутизатор вносить в ці дані ряд уточнень і доповнень (зокрема, інформац...ію про самого себе і про підключені напряму мережеві пристрої) і передає далі. Після одержання актуальних даних по всій мережі маршрутизатор вибирає для кожного окремого вузла найкоротший маршрут з кількох отриманих альтернативних варіантів і записує його в таблицю маршрутизації.
До переваг протоколу RIP можна віднести простоту реалізації і невимогливість. З іншого боку, він погано підходить для великих мереж: максимальне число хопів в RIP обмежується 15-ю, а ускладнення топології веде до значного зростання службового трафіка і навантаження на обчислювальну частину обладнання — як наслідок, знижується фактична швидкодія мережі. У світлі цього для професійних задач більшого поширення отримали більш прогресивні протоколи, як-от (E)IGRP і OSPF (див. нижче).

— IGRP. Фірмовий протокол маршрутизації, створений компанією Cisco для автономних систем (простіше кажучи — локальних мереж з єдиною політикою маршрутизації з Інтернетом). Так само, як і RIP (див. вище), належить до дистанційно-векторних протоколів, однак використовує набагато більш складну процедуру визначення метрики: при цьому враховується не тільки кількість хопів, але і затримка, пропускна здатність, фактична завантаженість мережі тощо. Крім того, в протоколі реалізований ряд специфічних механізмів для підвищення надійності зв'язку. Завдяки цьому IGRP добре підходить навіть для досить складних мереж з розгалуженою топологією.

— EIGRP. Покращений і модернізований спадкоємець описаного вище протоколу IGRP, розроблений тією ж Cisco. Створений як альтернатива OSPF (див. нижче), поєднує в собі властивості дистанційно-векторних протоколів і стандартів з відстеженням стану каналу. Однією з основних переваг перед оригінальним IGRP стало поліпшення алгоритму розповсюдження даних про зміну топології мережі, завдяки чому ймовірність зациклення (характерна для всіх дистанційно-векторних стандартів) була зведена практично до нуля. А серед відмінностей даного протоколу від OSPF заявлені більш висока швидкодія і більш досконалий алгоритм обчислення метрики при меншій складності налаштування і вимогливості до ресурсів.

— OSPF. Відкритий протокол маршрутизації для автономних систем, створений IETF (радою розробників Інтернету) і вперше реалізований в 1988 році. Належить до протоколів з відстеженням стану каналу, використовує для побудови маршрутів так званий алгоритм Дейкстри (алгоритм знаходження найкоротших шляхів). Процес маршрутизації за OSPF здійснюється наступним чином. Першопочатково маршрутизатор обмінюється даними з аналогічними пристроями, встановлюючи «сусідські відносини»; сусідами називаються маршрутизаторами в межах однієї автономної зони. Потім сусіди обмінюються між собою метриками, синхронізуючи дані, і після такої синхронізації всі маршрутизатори отримують повну базу даних про стан усіх каналів у мережі (LSDB). Вже на підставі цієї бази кожен з цих пристроїв будує свою таблицю маршрутів, використовуючи алгоритм Дейкстри. Головними перевагами OSPF вважаються висока швидкість роботи (швидкість збіжності), високий ступінь оптимізації використання каналів і можливість роботи з мережевими масками змінної довжини (що, зокрема, особливо зручно при обмеженому ресурсі IP-адрес). До недоліків можна віднести вимогливість до обчислювальних ресурсів маршрутизаторів, значне збільшення навантаження при великому числі таких пристроїв в мережі і необхідність ускладнювати топологію у великих мережах, ділячи такі мережі на окремі зони (area). Крім того, в OSPF немає чітких критеріїв визначення метрики: «вартість» кожного хопу може обчислюватися за різними параметрами, залежно від виробника свіча і вибраних адміністратором налаштувань. Це розширює можливості з налаштування маршрутизації і водночас значно ускладнює цю процедуру.

В сучасних комутаторах можуть передбачатися й інші протоколи маршрутизації, крім описаних вище.

Стандарт входу PoE, передбаченого в комутаторі.

Сама по собі технологія PoE (Power over Ethernet) дає можливість передавати по мережевому Ethernet-кабелю не тільки дані, але і енергію для живлення мережевих пристроїв. А наявність входу PoE дає змогу самому комутатору отримувати живлення подібних способом. Як правило, функцію такого входу виконує вхід Uplink (або один/кілька з таких входів, якщо їх більше одного); відповідно, джерелом живлення при використанні PoE зазвичай є мережеве обладнання більш високого рівня. Також відзначимо, що існують спеціальні пристрої — так звані PoE-інжектори — які дають змогу додати в звичайний мережевий сигнал ще й живлення (тобто доповнити підтримкою PoE обладнання, яке першопочатково не має такої функції).

Що стосується стандартів PoE, то вони визначають як потужність живлення, так і основні можливості по погодженню джерела живлення зі споживачем — той і інший повинні підтримувати один стандарт, інакше нормальна робота буде неможливою. При цьому формати, що мають маркування виду «802.3*», називають активними; їх спільною особливістю є те, що при підключенні навантаження джерело живлення спочатку «опитує» його, перевіряючи, чи відповідає пристрій, що живиться, вимогам відповідного стандарту, і якщо так — то яку саме потужність потрібно на нього подавати. У пасивному стандарті такої функції немає. А ось більш докладний опис конкретних варіантів:

— 802.3at. Стандарт, першопочат...ково випущений ще в 2009 році і відомий як PoE+, або PoE тип 2. Стандартна потужність живлення, одержуваного на такий вхід – 25,5 Вт, з напругою від 42,5 до 57 В і струмом в парі до 600 мА.

— 802.3af/at. Дане маркування означає, що вхід PoE підтримує як описаний вище стандарт 802.3 at, так і більш ранній 802.3 af (PoE тип 1). Другий формат помітно скромніше за можливостями: він передбачає потужність на вході живлення до 13 Вт, Вхідна напруга 37 – 57 В і струм в парі живлять дротів до 350 мА. Незважаючи на «поважний вік», багато пристроїв з виходами живлення 802.3 af все ще продовжують використовуватися в наш час; так що і для входу живлення комутатора сумісність з цим стандартом може виявитися незайвою. Відзначимо тільки, що 802.3 af охоплює цілих чотири так званих класи потужності (з 0 по 3), що розрізняються за конкретним числом ват на виході і вході. Так що при підключенні живлення від пристрою з цим стандартом PoE не завадить додатково уточнити сумісність за класами потужності.

— Пасивний. Максимально простий і недорогий стандарт, створений в розрахунку на застосування переважно в обладнанні початкового рівня (оскільки реалізація активних стандартів PoE в цілому обходиться недешево). Як уже згадувалося вище, ключовою відмінністю від описаних вище форматів є те, що джерело живлення подає енергію «як є» — зі строго фіксованою напругою і потужністю, не перевіряючи характеристик навантаження і не підлаштовуючись під неї. Саме це забезпечує невисоку ціну і доступність. З іншого боку, при використанні пасивного входу PoE треба приділяти максимальну увагу тому, щоб напруга і потужність джерела живлення відповідали характеристикам комутатора; а подібне узгодження буває досить непростою справою в світлі того, що пасивний стандарт не має строго певних стандартів навіть за напругою, не кажучи вже про потужність. При цьому нестиковка призводить до того, що в кращому разі (якщо напруга/потужність на виході нижче необхідних для навантаження) живлення просто не запрацює, а в гіршому (при надлишку напруги/потужності) велика ймовірність перевантажень, перегрівання і навіть поломок із загоряннями — причому такі неприємності можуть статися не відразу, а через досить значний час. Так що звертати увагу на даний варіант варто перш за все в тих ситуаціях, коли простота і доступність більш важливі, ніж прогресивні стандарти живлення. При цьому відзначимо, що деякі світчі, що мають на додаток до пасивного входу також пасивний вихід PoE, допускають з'єднання «каскадом» — у вигляді послідовного ланцюжка з декількох пристроїв, що живляться від одного зовнішнього джерела (головне, щоб у цього джерела вистачало потужності).

Окремо підкреслимо, що не варто намагатися підключити активне джерело живлення до пасивного входу, і тим більше навпаки. У першому варіанті комутатор просто не пройде перевірку, яка проводиться перед подачею енергії, і живлення не увімкнеться. А в другому варіанті можливі серйозні збої і навіть аварії: пасиве джерело живлення подає енергію відразу, не перевіряючи характеристик пристрою, який живиться, що створює ризик перевантажень при невідповідності робочих параметрів.

— Вбудований. Вбудований блок живлення не займає місця зовні, однак може помітно збільшити габарити і вагу всього комутатора. Через це даний варіант зустрічається досить рідко — переважно серед моделей з монтажем в стійку (див. «Форм-фактор»), де зовнішній блок може створити значні незручності, а також серед найбільш потужних настільних комутаторів, для яких обмеження за габаритами і вазі некритичні.

— Зовнішній. Теоретично зовнішній блок живлення потребує додаткового місця, а тому не настільки зручний, як внутрішній. На практиці ж більшість блоків цього типу має досить компактні розміри і оснащується «вилками» для розеток прямо на корпусі — іншими словами, блок встановлюється на розетці, і вже звідти дріт тягнеться до комутатора. А відсутність схем живлення і трансформаторів всередині корпусу позитивно позначається на компактності. Завдяки всьому цьому цей варіант вельми популярний серед настільних моделей (див. «Форм-фактор»), насамперед початкового і середнього рівня.

— Без БЖ. Відсутність блока живлення як у конструкції, так і в комплекті постачання — досить рідкісний випадок, який зустрічається в трьох різновидах комутаторів. Перший різновид — це моделі, які використовують живлення формату PoE (див. вище) і не потребують окремих джерел енергії. Потужність PoE порівняно невелика, тому до цієї категорії належать порівняно прості пристрої з невеликим числом портів. Другий різнови...д являє собою професійні світчі, блоки живлення для яких продаються у вигляді внутрішніх модулів, що встановлюються окремо; у такому обладнанні може передбачатися навіть можливість використання одночасно двох БЖ (основного і резервного) та їх гарячої заміни. Третій вид — комутатори з встановленням на DIN-рейку (див. «Форм-фактор») і які мають клеми для підключення спеціалізованого зовнішнього джерела живлення.