Порівняння Panasonic AG-AC160 vs Panasonic AG-HVX204

Тип основного носія, застосовуваного камерою для зберігання відзнятого відео/фото.

— Flash (карта пам'яті). Один з найбільш популярних у сучасній електроніці типів накопичувачів, широко застосовується і у відеокамерах усіх напрямків (див. вище). Сама по собі технологія flash примітна високою швидкістю роботи, економним споживанням енергії, надійністю і стійкістю до струсів (за рахунок відсутності рухомих частин), а також невеликими розмірами і вагою накопичувачів при їх високої ємності. Водночас коштує така пам'ять досить дорого. Тому у відеокамерах найчастіше застосовуються змінні флеш-носії у вигляді карт пам'яті різних типів (див. «Підтримка карт пам'яті»): це дозволяє користувачеві самому вибрати оптимальний варіант по співвідношенню ціна/ємність. Ще одна перевага змінних модулів полягає в можливості вважати дані з карти пам'яті на іншому пристрої, наприклад, ноутбук; це значно спрощує обмін відзнятими матеріалами. А при переповненні карти досить замінити її на іншу — і можна продовжувати зйомку. Відзначимо, що деякі камери мають і вбудовані блоки flash-пам'яті (див. «Вбудована пам'ять»), але можливість роботи з картами зазвичай передбачається і в таких випадках.

— HDD (жорсткий диск). Накопичувач у вигляді вбудованого жорсткого диска — на зразок тих, що використовуються для комп'ютерів. Зрозуміло, розмір і вага таких дисків у відеокамерах помітно менше, тим не менш, всі основні особ...ливості ті ж. Так, в перерахунку на 1 ГБ об'єму вони коштують значно дешевше flash-модулів (див. вище), завдяки чому добре підходять для створення пристроїв з великими об'ємами вбудованої пам'яті. З іншого боку, HDD помітно важче, вони чутливі до ударів і падінь, працюють повільніше, та й енергії споживають більше — адже під час роботи диск повинен обертатися з постійною швидкістю. Крім того, подібні накопичувачі за визначенням є вбудованими і мають всі відповідні недоліки — зокрема, при переповненні пам'яті Вам доведеться або жертвувати якимись матеріалами, або шукати можливість скопіювати їх кудись. Для компенсації цього недоліку у багатьох «дискових» камерах передбачаються також слоти під карти пам'яті; але основним носієм все одно вважається HDD.

— SSD (твердий накопичувач). Твердотільні накопичувачі SSD по основним характеристикам схожі з описаними вище картами пам'яті: вони компактні, надійні, стійкі до ударів і падінь і мають високу швидкість роботи. При цьому вбудований накопичувач, зазвичай, працює швидше, ніж змінна карта, а його обсяг може бути порівняємо з HDD (див. вище). Головний недолік цього варіанта — висока ціна. Крім того, всі SSD мають обмеження за кількістю циклів перезапису, і за вичерпання ресурсу накопичувач може стати непридатним для запису. З іншого боку, це кількість навіть зараз може обчислюватися десятками тисяч циклів, для підвищення терміну служби, застосовуються різні хитрощі, до того ж технологія постійно вдосконалюється — є перспективні розробки, в яких цей недолік повністю усунутий.

— DVD диск. Оптичні диски DVD, застосовувані у відеокамерах, мають зменшений розмір порівняно зі стандартними — повнорозмірний привод просто не вліз би в компактну камеру. Об'єм таких носіїв також знижений, для звичайного одношарового диска він становить 1,4 ГБ. Втім, mini-DVD без проблем читаються практично у всіх DVD-приводах, у чому і полягає одна з основних переваг таких носіїв: диск з камери можна відразу переглянути на комп'ютері або навіть побутовому DVD-плеєрі. Та й стоять DVD-«болванки» відносно недорого. З іншого боку, вони серйозно програють карт пам'яті за співвідношенням об'ємів і габаритів, а випадкова подряпина на поверхні може зробити такий диск нечитабельним. Крім того, більшість продаваних чистих DVD — одноразові, а перезаписувані зустрічаються рідше і коштують дорожче. Внаслідок всього цього даний формат носіїв на сьогодні вважається застарілим і поступово витісняється більш досконалими технологіями.

— Mini-DV (касета). Касети формату miniDV працюють за принципом запису інформації в цифровому форматі на магнітну стрічку. З одного боку, такі носії більш громіздкі, ніж картки пам'яті, до того ж вони вимагають використання складних стрічкопротяжних механізмів, що позначається на габаритах, ціною і енергоспоживанні вже самих камер. Та й працювати з записаними матеріалами складніше — через необхідність перемотувати плівку для доступу до кожного окремого фрагменту. Водночас формат запису забезпечує як непогану якість відео, та й деякі розширені можливості — зокрема, він зручний при переписуванні на кіноплівку. Внаслідок усього цього miniDV-касети практично не зустрічаються серед аматорських камер (див. «За напрямом»), однак досить популярні в професійних моделях.

Технологія, за якою виконаний світлочутливий елемент камери.

CCD. Абревіатура від Charge-Coupled Device, «прилад із зарядовим зв'язком» (ПЗЗ). Історично перший тип матриці, що використовується в цифрових відеокамерах, широко застосовується і в даний час. Сенсори CCD загалом відрізняються непоганими характеристиками, але і вартість їх досить висока; крім того, вони погано справляються з деякими специфічними умовами, зокрема точковими джерелами світла — що вимагає застосування різних хитрощів і також впливає на вартість камери.

— CMOS. Абревіатура від Complementary Metal-Oxide-Semiconductor, «природна структура метал-оксид-напівпровідник» (КМОН). Першопочатково такі матриці використовувалися як більш дешева (і менш якісна) альтернатива CCD, однак поступове вдосконалення технології практично усунула розрив в якості — характеристики сучасних CMOS-сенсорів дають змогу застосовувати їх навіть у професійних відеокамерах (див. «За призначенням»). Основними перевагами даної технології є простота у виробництві і менша вартість, а з недоліків можна назвати хіба що кілька підвищену схильність до нагрівання і появі відповідних шумів.

Варто сказати, що реальний якість «картинки» з тієї чи іншої камери на сьогодні більше пов'язано з розміром сенсора, характеристиками оптики і процесора, форматом зйомки та іншими параметрами, і від технології матриці залежить дуже мало.

Загальна кількість окремих світлочутливих точок (пікселів), передбачених у конструкції матриці (1 мегапіксель відповідає мільйону pixels). Цей параметр враховує як ті точки, на які потрапляє світло, так і службові, які безпосередньо не беруть участь в побудові зображення. Тому в сучасних відеокамерах він є довідковим, ніж практично значущим; фактична ж якість зображення залежить насамперед від кількості ефективних мегапікселів (див. нижче).

Кількість світлочутливих точок (пікселів), безпосередньо задіяних при побудові зображення. Це ті точки, на які потрапляє «картинка», спроецированная об'єктивом на матрицю. Крім них, є також службові пікселі, не освітлювані під час роботи камери — вони забезпечують допоміжну інформацію, необхідну для обробки отриманого зображення. Також при підрахунку ефективних мегапікселів зазвичай не враховується резервний ділянку, необхідний для електронної стабілізації (див. «Стабілізація зображення»).

Значення кількості ефективних пікселів для різних режимів роботи відеокамери теж буде різним. Так, при записі відео багато камери використовують кілька пікселів для побудови однієї точки на зображенні; це пов'язано з тим, що роздільні здатності матриць значно перевершують показники, необхідні для відеозйомки (наприклад, стандарт Full HD технічно відповідає усього 2,07 Мп). Внаслідок цього якість зображення залежить скоріше від розміру матриці (див. вище), ніж від роздільної здатності. А серед сенсорів одного розміру висока роздільна здатність дозволяє отримати більш якісну передачу кольору і більш високу чіткість (втім, не завжди — багато що залежить також від особливостей обробки зображення). Якщо ж мова йде про фотозйомці, то більша кількість мегапікселів означає більшу роздільну здатність одержуваного зображення, але якість такої картинки може бути відносно невисоким через підвищеного рівня шумів і слабкої чутливості кожного окремого пікселя.

Фокусна відстань штатного об'єктива відеокамери в перерахунку на повнокадрову матрицю формату 35 мм. Також цей параметр називають «еквівалентна фокусна відстань» — ЕФВ.

Саме по собі фокусна відстань — це відстань від оптичного центра об'єктива (при фокусуванні на нескінченність) до матриці, при якій на матриці виходить максимально різке зображення. Воно є однією з ключових характеристик будь-якого об'єктива, оскільки визначає кути огляду, ступінь наближення і, відповідно, специфіку застосування оптики. Водночас порівнювати різні варіанти по фактичному фокусній відстані не можна: закони фізики такі, що при різних розмірах матриць одне і те ж фокусна відстань буде давати різні кути огляду. Тому в якості універсальної характеристики та критерії для порівняння було прийнято ЕФВ. Його можна описати як фокусна відстань, яку мав би об'єктив під матрицю 35 мм з такими ж кутами огляду.

Чим більше фокусна відстань, тим вже буде кут огляду і тим вище ступінь наближення видимої сцени. Оптика з ЕФВ до 18 мм належить до класу надширококутної («риб'яче око») і застосовується насамперед для створення художніх ефектів. Відстані до 40 мм відповідають «широкоугольникам», 50 мм дає таку ж ступінь наближення, як у неозброєного ока, діапазон 70-100 мм вважається оптимальним для портретної зйомки, а великі значення дають змогу застосовувати оптику вже в якості телеоб'єктива. Знаючи ці положення, можна приблизно оцінити можливості об'єктива і його...придатність для визначених завдань; є й більш детальні рекомендації, вони описані в спеціальних джерелах.

Також відзначимо, що зазвичай сучасні відеокамери оснащуються об'єктивами із змінною фокусною відстанню (трансфокатором), що дозволяє змінювати ступінь наближення і кут огляду; докладніше див. «Оптичне збільшення».

Світлосила штатного об'єктива відеокамери.

Даний параметр описує те, наскільки об'єктив послаблює світловий потік. Зазвичай він записується у вигляді співвідношення між діаметром чинного отвори і фокусною відстанню об'єктива, при цьому перша величина приймається за одиницю і позначається як f — наприклад, f/1.8 або f/5.6. При цьому чим менше число в такий запису — тим вище світлосила: так, у нашому прикладі перший варіант «світліше» другого. Також відзначимо, що більшість об'єктивів із змінною фокусною відстанню (див. вище) мають також змінну світлосилу — в таких випадках вона позначається діапазоном від максимальної до мінімальної (від меншого числа до більшого).

Висока світлосила важлива насамперед при зйомки в умовах слабкої освітленості: вона дозволяє фіксувати зображення, не задираючи» чутливість матриці і не створюючи додаткових артефактів у вигляді шумів, а в режимі фотозйомки — ще й працювати з більш короткими витримками (що знадобиться для динамічних сцен). Крім того, чим вище світлосила, тим нижче глибина різкості і тим простіше отримати розмитий фон. Зазначимо, що для нескладних побутових завдань цей параметр не грає вирішальної ролі, а от професійної зйомки може виявитися вельми значущим.

Ступінь (кратність) збільшення зображення, що забезпечується за рахунок роботи системи лінз у самому об'єктиві, без додаткового цифрового оброблення (див. «Цифрове збільшення»). Оптичне збільшення передбачає зміну фокусної відстані (див. вище): чим більше фокусна відстань – тим менше кут огляду і тим більші видимі в кадрі предмети. А кратність збільшення відповідає співвідношенню між максимальним і мінімальним значенням цієї відстані. Наприклад, у системі 24 – 120 мм цей параметр буде становити 120/24 = 5х. Однак не завжди доречно вибирати відеокамеру з великим збільшенням.

Перевагою оптичного збільшення перед цифровим є насамперед висока якість зображення: незалежно від ступеня наближення камера використовує всю ефективну площу матриці. При цьому показники збільшення можуть досягати декількох десятків крат, чого більш ніж достатньо для відеокамер будь-якого класу. Тому цей формат на сьогодні є основним; не застосовується він тільки в деяких моделях кишенькових камер (див. «Призначення»), де немає можливості встановити великий об'єктив з трансфокатором.

Для сучасних моделей стандартним вважається значення цього параметра на рівні 10 – 12х.

Ступінь (кратність) збільшення, забезпечувана відеокамерою за рахунок програмних методів, без зміни фокусної відстані оптики (див. «Оптичне збільшення»). Ключовий принцип такого збільшення полягає в тому, що частина зображення з матриці «розтягується» на весь кадр. Це дещо погіршує «картинку» — адже в її формуванні беруть участь не всі ефективні пікселі; і чим вище кратність збільшення — тим гірше стає якість. З іншого боку, даний спосіб не залежить від характеристик об'єктива і працює навіть з найпростішими лінзами, які не мають трансфокаторів, а досягти високих кратностей при цьому значно простіше, ніж при оптичному способі.

В сучасних відеокамерах зустрічається два варіанти застосування цифрового збільшення. Так, серед кишенькових пристроїв (див. «За напрямом») воно може бути єдиною доступною опцією — далеко не всі вони оснащуються трансфокаторами. А в повнорозмірних моделях цифрове збільшення зазвичай доповнює оптичне і включається після того, як об'єктив досягає межі своїх можливостей.

Зазначимо, що під час зйомки 3D (див. вище) ця функція може бути недоступна, а в професійних моделях часто не використовується взагалі.

Найбільша частота зміни кадрів, що забезпечується камерою під час зйомки відео. Мінімальною частотою для нормального перегляду вважаються класичні 24 к/с, застосовувані в кінематографі. Водночас більшість сучасних відеокамер здатні забезпечувати до 50 – 60 к/с, а для ефекту сповільненої руху можуть застосовуватися ще більш високі частоти.

На практиці даний показник важливий насамперед під час зйомки динамічних сцен. Чим вище частота кадрів — тим більш рівним буде виглядати в кадрі швидкий рух, тим менше в ньому буде ривків і тим приємніше буде загальне враження від зображення. Зворотною стороною цього є збільшення об'єму записуваних файлів (за інших рівних умов). Тому частота кадрів може робитися регульованою — щоб оператор міг вибирати оптимальний варіант для конкретної ситуації.